От про одне із наших “неправильних” днів народжень я й хотіла вам розповісти. Воно мені надовго запам’яталося. І зовсім не тому, що ми його за традицією святкували не за святковим столом, а на березі Чорного моря. Просто я загубилася.... Ну послухайте як то було.От ви ніколи не задумувалися, чому так буває: коли з тобою щось відбувається ну, наприклад, страшне, сумне чи й небезбечне, то в той момент коли воно відбувається воно й є страшне, сумне або небезпечне, а коли через якийсь період часу ти про ці події згадуєш, то вони якимсь дивним чином трансформуються ну, наприклад, з сумних – в веселі, а з небезпечних – в такі, від яких можна боки порвати від сміху. От чому так? Зі мною відбулася одна така подібна історія. Як я вже й казала я загубилася. Прямісінько в свій сьомий день народження. І думаєте де? На городі в кукурудзі? Дзуськи: в Ялті на набережній в годину пік в самий розпал курортного сезону!!! Це вам не грашки! А коли я почула, як мій брат Паша (безпосередній учасник тих подій) про це розповідає і всі качаються від реготу, я спочатку розсердилась (смішки їм!!!), а потім і собі почала гиготіти. Дійсно, яка ж сміхота!! А от тоді коли я загубилася, мені було зовсім не весело... Я вже не кажу нічого про маму, як було їй… Та й Павло хай не бреше – злякався... Але давайте по порядку розповідатиму.
До моменту поки Крим був просто Крим, а не «Крымнаш» – ми були там частими гостями. Частина нашої рідні проживає в Ялті. От одногу року брата Павла як найняли: прохворів всю зиму. Мама вже не знала, що з ним робити. Про цілющі властивості клімату Кримського півострова знають всі. От мама і вирішила поїхати туди чим надовше. Зібрала до купи всі свої відпустки і от ми приїхали в Ялту більше як на місяць: дихати цілющим повітрям, купатися в йодованій воді, засмагати на субтропічному сонечку, запасатися вітамінами, здоров’ям ну і всяке таке... Ціла купа людей мали на меті мабуть те ж самісіньке, що й ми: людей в тей рік в Криму було як мурах в мурашнику. Було нам тоді майже по 7 років. Купалися, засмагали, запасалися – аж виляски йшли! Гуляли частенько по набережній – повітрям дихали. І не тільки дихали. Хто був на Ялтинській набережній влітку, той знає – цирк відпочиває! Що хочеш і хто хочеш там є! І от настало 17 липня. В нас день народження. Мама в одну тисячу чотириста сімдесят восьмий раз послухала наші писки про вселенську несправедливість, яка напряму пов’язана з нашим народженням, пообіцяла нам якось це компенсувати каруселями, морозивом, купанням в морі понад нормовий час, атракціонами і так дальші. І ми вирушили на набережну....
Ось назустріч нам летить табунець яскравих підлітків на роликах з прапорами в руках: це значить, що вони щось рекламують. Підробляють люди влітку.
– Мамо, хочемо на роликах кататися….– гундосимо ми з братом в два голоси.
– Добре, добре…
Мама веде нас до лотка прямо посеред набережної. Там скупчилась ціла купа різноманітної техніки і любителів техніки: хто бере напрокат машинку, хто ролики, хто скейт… Підійшовши до точки прокату ми починаємо розуміти, що ми хочемо не ролики, а мабуть таки машинку... Чи, можливо, чотирьохколісний велосипед, чи ще що... Павло тягне маму до великого джипа, а я до дамської гоночної машинки малинового кольору.
– Ви ж на роликах хотіли кататися… – шипить до нас мама
– Хочу на позашляховику гасати!– сопе Павло.
– А я не хочу! Він якийсь страшний….
– А я хочу!! Я не поїду на такій паскудній дівчачій тарантайці…
Тітка, яка одночасно продає квитки, завертає назад тих, хто занадто далеко заїхав і балакає по двох телефонах, врешті-решт не витримує:
– Ви вибрали чи ні?
Мусимо брати таки дві машини.
Брат гордо йде до джипа, а я до малинової красуні. Сіли. Поїхали.
Павло відразу ж починає мене «підрізати». Він завжди так. Невихований. Я, втікаючи від нього, врізаюся в спідницю якоїсь гладкої тітоньки, яка сопучи і крекчучи, чалапає піттюпцем, намагаючись не відставати від маленької зеленої машинки в якій сидить такий само гладкий, як тітонька, карапуз.
– Аккуратней, деточка. Ты же испугаешься, маленький! Я же не успеваю за тобой, солнышко…– крекче тітка. І чого б ото я бігала? Глипаю на маму: вона спокійно сидить собі на лавочці, тільки нишком кулаки показує то мені, то братові.
Тітка, після того як я її протаранила, геть розгубилася:– Пойдем отсюда, солнышко! Здесь всякие хулиганы носятся, как угорелые… Девочка, ты смотришь куда ты едешь?
– А как же! – відповідаю я російською мовою, я дівчина освічена.– Только здесь как раз ездить надо, а не бегать перед машинами….
– Хулиганка, грубиянка…– хекає тітонька
Брат регоче. Раденький, що дурненький: із-за нього мама мене сваритиме, що я людей збиваю…
Покаталися. Припаркувалися. Мама питає:
– Ну що, босяки? Накаталися? Ви як людські діти коли-небудь навчитеся кататися? Ти чому, Ілоно, людей душиш?
“Людські”(наголос на перший склад). Це мамине улюблене словечко. Як її послухати, то в нас мало що “людським” буває...
– І вади їм не буде…– бурчу я. Ну не ябеда я ж, щоб на Павла «стукати»….
Павло скалиться як крокодил.
– Ти, Павле, думаєш, що я сліпа та не бачила, що це ти Ілону «підрізав»?
Павло винувато сопе:
– Там така тітка, як гора Ай-Петрі… І правда, мамо, нічого їй не зробиться…
– Та тьфу на вас, – мама безнадійно махнула на нас рукою. – Добре, що дальші робити будемо?
– Хочемо кататися на роликах!!!!
– ……..!!!!!!!
Йдемо: людей, аж в очах рябить. В дивних позах застигли міми. Це такі немов живі статуї: вони бризкають на себе з балончика якоюсь фарбою, стають на видному місці, а всі їм гроші кидають і фотографуються з ними! Я хотіла так на Павлові трохи підзаробити: в тьоті Олі в тумбочці знайшла якийсь, на мій погляд, підходящий балончик, поставила Павла в войовничу позу, закутала рушником, дала в руки качалку(а що? він сам хотів бути римським гладіатором!)і давай його кропити!! Дурниця вийшла… В флаконі виявилась монтажна піна. Вчасно мама нагодилася…. Пощастило Павлові. А то таки б точно перетворився на статую…..
Ну йдемо ми та йдемо, аж раптом прямо перед нами на невеличкій приступці прямо серед площі стоїть… хто б ви думали??? Сам капітан Джек Горобець – знаменитий піратський капітан, гроза морів та океанів!!! Біля нього, як і годиться, стоїть величезна скриня з награбованим добром, при боці – шаблюка, а поряд красуня-піратка крутиться…
– Мамо, мамо, мамо!!! Там Горобець!
– Та тут їх купа: і горобців, і чайок, і голубів…
– Капітан Джек Горобець !
А капітан Джек Горобець дзвінким голосом клянеться Нептуном, Летючим Голандцем і морськими чортами, що приплив лишень на якусь годинку зі своїми прихильниками сфотографуватися, а потім тільки його й бачили – чекають його всілякі важливі піратські справи….
– Мамо, мамо, мамо… Ну не встигнемо ж !!! Він зараз назад попливе!!
– Та він сюди до кінця сезону приплив… – бурчить мама.
– Мамо, мамо, мамо… В нас день народження... Ти обіцяла... Мамо, мамо...
Мама таки звертає до Джека Горобця, а ми, роззявивши роти, шукаємо поглядом «Чорну перлину» – славнозвісний корабель піратського капітана. І де ж він її прив`язав, цікаво?!
– Гав-гав-гав! А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – одночасно верещать і гавкають фарбована, як лялька, тітонька і її собачка – ми на їх, здається, наступили…. І чому люди і собаки не дивляться куди йдуть чи їдуть? Ох і не уважні!
– Тьотю, ваш песик захворів! – кажу я ввічливо тьоті, – він ходить на трьох лапках…
– А я на одній! – каже тітка, кривлячись, – доки ви по нас не пробіглися, ми з ним нормально ходили…
Мама сердито до нас шипить:
– Ви що, сьогодні всіх людей і собак вирішили передушити? Не вмієте ходити як людські діти??...
Біля нас проходить трійка міліціонерів. Це міліцейський рейд. Патрулюють порядок. В Ялті міліція особлива: в інших міста та селах міліціонери носять чорні або сині костюми, а в Ялті – білі або світло-сірі. Красені, а не міліціонери! Але нам міліціонери подобаються, а ми їм, здається – ні. Вони підозріло на нас поглядають і один з них звертається до нашої мами:
– Сержант Петренко! – козиряє сіро-білий міліціонер, – шановна відпочиваюча! Дивіться краще за своїми дітьми. Це Ялта – курортне місто. Людей тьма. Можна загубитися….
Міліціонер дуже молодий, але поважний, що й ну! Мабуть старший серед їхньої трійці. На маму зауваження типу, що за нами треба краще дивитися, діють як червона тряпка на дикого буйвола. Сердиться вона страшенно! Адже такі зауваження мамі роблять люди, які нас зовсім не знають... От якось таке мамі сказали її колеги – охоронники з вневідомчого охоронного агенства, мама касиром тоді робила, а ті дядьки її касу охороняли. Ну от, одного разу мама нас з садочка забрала, а ми по дорозі, поки мама зав`язувала шнурки на кедах(наша мама носить тільки спортивне взуття, щоб нас легше було спіймати) примудрилися залізти в контейнер зі сміттям. Мама полізла нас виймати звідти, а коли ми всі втрьох з бачка вже вилазили, якраз поряд проїзджала машина з маминими колегами: дядьком Миколою та дядьком Степаном.– Наталко, – закричали вони в два голоса. – І куди ж ти дивишся?? Як це ти їх не догледіла???? Потрібно бути уважнішою…
Мама нічого не сказала, але попрохала дядьків приглянути за нами 15 хвилин, поки вона в магазин забіжить та хліба купить. Дядьки погодилися, ми теж. Ми взагалі діти комунікабельні: любимо нові знайомства, на нас всі бабусі зазвичай кажуть: «Ну в тебе, Наталочко, й діти! Циганчата!». А дядьки нам сподобалися: обоє величезні, в таких костюмах, які носять чи то Термінатори, чи то Ремби. В бронежилетах і всякі цікаві штучки при поясі в них бряжчать... Гарні дядьки! Мама на нас сердито поглянула і строго-настрого наказала не ображати її колег і взагалі не чіпати їх руками. Ми пообіцяли, що не будемо.
Мама повернулася через 10 хвилин. В цей час дядько Степан та дядько Микола зі мною на руках гналися, матюкаючися та хрестячись, за своєю машиною за кермом якої сидів мій брат Павло. Машину ми наздогнали, Павло був щасливий як ніколи: він з дитинства техніку любить. Дядько Степан та дядько Микола за дві щоки запихали весь валідол, який знайшли в автомобільній аптечні, хекали і хапалися за серце. Мама мовчки відняла в мене пістолет та газовий балончик, які я взяла в дядьків щоб погратися, а побачивши через вікно машини знайому тітоньку, вийшла їй показати, яке гарне в мене є. Дядьки кинулися за мною, тітонька побачивши, що на неї біжать, як скажені коні, два здоровенних дядька в камуфляжі, зойкнула і розбила трьохлітрову банку з молоком... Тим часом Павло сів за кермо і вирішив поїхати назустріч мамі – хай баче, який у неї дорослий син! Машину водить! А що ту машину водити!? Тьфу! Сів собі та й їдеш…
– Ну? І куди ж ви дивилися, га? Як це ви їх не догледіли!!??? Потрібно бути уважнішими, товариші няньки…
Дядько Микола, заїкаючись, сказав мамі:
– На-т-т-алко, забе-бери своїх г-ганстерів, щоб-б я їх не ба-бачив.. Та я краще голіруч пі-піду на ме-ме-медведів гризлі полю-лювати, чим ще хоть р-раз візьмуся д-д-д-дітей глядіти..
– А я, – все ще хекаючи сказав дядько Степан, – краще сам-один ловитиму всіх босяків і бандитів Київської області…. Наталко, ти їх тримаєш? Я їх боюсь….
Мама випхала нас з машини, перевіривши чи ми ще чого не взяли погратися, сказала дядькам:
– Дякую, з вас чудові няньки.. Там вакансія в дитсадку, здається, вільна є..
– Дуже смішно. До речі, про вакансії: є місце, в ОМОНі командира штурмового батальйону шукають, формуюється такий батальйон, який сами страшних бандитів ловитиме... Подавай, Наталко, резюме – з руками й ногами заберуть. І як ти з ними справляєшся!!!?????
Нам тоді було 3 чи 4 роки….
Про що я розповідала? А! Про Джека Горобця і сержанта Петренка. Ми із-за цього Петренка таки не дійдемо до Джека…
Наївна людина Петренко – думає що за нами легко дивитися… І взагалі: ми вже дорослі. Хоча, люби Боже правду: Павло – то вредна дитина, що є то є. А в мене характер – золото!
Поряд з нами проходе дядько, а в нього на плечах цілий зоопарк! Сидить товстий поважний голуб з розкішним хвостом, мавпа в спідничці, ще й лискучий плямистий пітон висить. Ого! Оце краса! Дядько кричить, що в нього найкращі звірі на весь Крим – хто хоче, той може з ними сфотографуватися…Звісно, хочемо!!! Я обертаюся до брата: штурхаю його, мовляв дивися яка краса! Ой, а ми ж про Джека забули!! Зараз попливе... Обертаюся до дядька: стоїть, горлає як перекупка на базарі. Одна пір’їна на хвості в голуба стирчить якось в сторону – мабуть скоро має випасти… А яка ж гарнюща! А я ж збираю колекцію пір`їн! Ух ти! Такої в мене ще немає!
Все почалося з того, що ми про Ікара десь почули. Ну хлопець зробив собі крила, полетів до сонці і згорів. Ну і навіщо, питається? Ми вирішили інакше: чого б це нам до сонця летіти? Ми над землею літати будемо. Роздерли бабусину перину, обклеїли крила, які зробили зі старих картоннихї ящиків і подерлися по драбині на горище – стрибати. Ми якось з дерева пробували з парасольками полетіти – дурня якась! Нічого не виходить!! І як та Мері Поппінс літала? Ну то ми з горища вирішили летіти.. А там бабуся якраз білизну вішала.. Ох і було ж нам від мами… Наша бабуся мало інфаркт не заробила, як нас в в сутінках побачила одягненими в костюми для літання, а на другий день дід ледь з переляку не помер – залишки пір`я з перини ми занесли в хлів, то дід вирішив що його курей вночі чупакабра якась передушила….
Знову відволіклася. Ну з тих пір мені пір`я й подобається – красиве воно. Ну я й колекціоную пір`їнки… А тут голуб в якого з хвоста ось-ось випале чудо-перо! Я простягла руку – хвать !
– Ой-йой-йой!!!!!!!!!!!!! – Верищить дядько .
Голуб, з хвоста якого я видерла 5 пір`їн ( не розумію, як так вийшло, я ж хотіла одну!!???) з диким клекотом, як орел, піднявся вгору і з розмаху клюнув мавпу прямісінько в ніс (мавпа тут до чого!!!??), мавпа заверещала і з усіх чотирьох вчепилася в пику свого господаря. Дядько заволав як різаний і замахав руками та ногами...
– Ш-Ш-Ш-Ш-Ш-Ш-Ш!!! – Геп!!! Ляп!!! Гладкий пітон не втримався на плечах в свого господаря і гепнувся додолу – прямо під колеса возика з квітами, який котила наряджена в середньовічне плаття краля. Таких дівчат багато на набережній – квіти продають.
– А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!! Зміюка! Рятуйте! – ох і голос в дівчини! Як в оперної співачки!!!
Павло тягнеться, щоб підняти пітона (нас мама міцно тримає за руки, ми їй пояснюємо, що ми дорослі й самостійні – навіщо нас за руки водити!!??? І ніякої шкоди взагалі оточуючим ми робити не будемо, а вона нам не віре, хоч трісни! І чому, питається!!!???) Павло десь почув, що якщо пітона злякати, то він шкуру скине. І це він, тобто Павло, вирішив, що пітон вже достатньо наляканий… Хитрий Павло! Зараз він забере собі шкуру пітона, а я ні з чим залишусь!!?? Я вже й забула про те, що в руці стискаю свій трофей – хвіст голуба.Пітона від здертя шкіри врятувала наша мама. Вона відігнала нас від переляканої гадючки, підняла його з землі, причепила дядькові на шию, попередньо відчепивши від нього мавпу, заспокоїла дівчину з квітами і кинула на сержанта Петренка спопеляючий погляд:
– Не відволікайте мене, шановний…
– От бачите! – Сержант Петренко повчально підняв догори руку, – що виходить, якщо погано дивитися за дітьми….
Мама скрипнула зубами і потягла нас до Джека Горобця.
– Вас що, найняли сьогодні!!!? Що ви витворяєте?!!
– Мамо, я взагалі не розумію як так вийшло… Ми стояли тихесенько й нікого не зачіпали…
– І я не розумію.. Ми собі тихесенько стояли….
Мама махнула на нас рукою:
– Ви фотографуватися ще не передумали?
– Ні!!!! Капітан Джек Горобець – наш улюблений герой!
Підходемо до Джека. Його помічниця наряджає нас в піратські костюми, а мама, не спускаючи з нас очей, теревенить з капітаном. Хто б міг подумати, що ми з ним майже земляки!!?? Як виявилося, Джек Горобець родом з Василькова, справжнє ім’я його – Петя Степанець, а зовсім не Джон Депп як деякі кажуть і приїхав він до своєї бабусі відпочити і трохи підзаробити… Ніколи б і не подумала, що в піратів маленька зарплатня…
Сфотографувалися. Краса яка! Мама також сфотографувалася, попередивши піратку Свєту дивитися за нами як за самими небезпечними морськими розбишаками. Мама на нас нападається… Ми дуже сумирні. Вірніше я – сумирна. Павло – ще той шкідник…
Подякували земляку Джеку-Петі і пішли дальші.
А там!!! Ціла зграя дівчат, що нарядилися метеликами! Ух ти! От би нам такі крила! Ми вже дорослі і розуміємо, що літати не так і легко як здається. Але все одно: крила – це така краса…. І яких там тільки кольорів немає: жовті, сині, помаранчеві, фіалкові, кольору морської хвилі…. Вау!!!! Це дівчата рекламують виставку тропічних метеликів. Роздають всім перехожим листівки в вигляді метеликів на яких написано куди йти, коли йти і скільки це буде коштувати…
– Мамо, мамо, мамо….
– Ой лишенько! Ми до моря сьогодні дійдемо чи ні!!?? Чи вночі купатися будемо?
І тут ми бачимо йога. Ми його трохи знаємо – він тут виступає із року в рік. Звати його дядя Юра. Він дуже цікавий: в нього волосся біле-біле, наче сніг. А в його дружини (вона також йожка, йожиха, йогівна???) волосся смоляне і чорні-пречорні очі. Така цікава пара! А ще в них є донька – дівчинка приблизно нашого віку. Вона також йожинятко. Сидить оце зараз на шкурі і б`є в шаманський бубон. А тато з мамою всілякі фокуси-покуси показують: тато гарцює по битому склі, а мама танцює на розпеченому вугіллі. Ух ти!!!
– Мамо, мамо, мамо…
– Що????
– Хочемо бути йогами!
– ………..!!!!!!!!!!
Постояли, подивилися на дядька Юрка з родиною. Мама попередила, що якщо ми подеремося на бите скло чи на розпечене вугілля, вона, незважаючи на те, що ми іменинники, нас на копняках зажене додому і ми три дні будемо сидіти зачинені в підвалі тьоті Оліного будинку. Мама нам часто таке обіцяє, але поки що не робить.. А в підвалі – там що? От цікаво… Треба буде піти подивитися….А які в Ялті качелі-каруселі!! Вау. Ось їх ціла купа стоїть в рядочок. Там одна нам особливо подобається: схожа на велетенську пральну машину-автомат. Залазиш всередину такого ніби-то барабана і воно починає тебе ментиляти в різні боки. Чудова карусель! А мамі вона чомусь не подобається. Ні, ви не подумайте: наша мама любить кататися на каруселях і зовсім не боїться ні висоти, ні швидкості, як деякі інші мами інших діток. Просто ця карусель мамі нагадує одну нашу капость: ми були ще геть малими, років 2 нам було. Що ми собі надумали – я не пам’ятаю вже, але Павло зачинив мене в пральній машині і натиснув «пуск». Навіщо – не пам’ятаю, але що я сама добровільно залізла в машину-автомат – пам’ятаю як зараз… Мама перелякалася в смерть. Як вона мене виковирювала з машинки, яка герметично зачинилася під час запуску, невідомо...
Ми малими були страшенно капосними. Всі шпалери, двері, вікна в нас розмальовані різними кольорами. Шпалери обдерті. З усіх тумбочок або скручені ручки, або всі шухляди заклеєні скотчем. Розетки в заглушках. Сховані всі колючо-ріжучі предмети. Не колючо-ріжучі – теж. В нас талант з допомогою любої безневинної дрібнички зробити грандіозну катастрофу. Якось граючись в водолазів ми змили в унітаз всі мамині срібні та золоті прикраси. Граючись в спелеологів ми, в зв`язку з тим, що поблизу не було толкової печери, вирішили дослідити сміттєпровід… Якщо коротко, то ми там застрягли. Це Павло винуватий – він в дитинстві був вельми опецькуватим… Ще ми колись на дах п`ятиповерхівки витягли сусідського собаку. Туди вона йшла добровільно, а назад – наче сказ напав: пищить, вищить і кусається. Ох ми й намучилися з нею… Мусіли маму звати, щоб допомагала… А ще ми колись зовсім малими повикидали всі речі, які нам чомусь не сподобались, через вікно. Самі вилізли на підвіконник і сиділи там, чеберяючи ногами і махаючи переляканим в смерть сусідам. Мама нас там і застала – на підвіконнику. Жили ми тоді на 4 поверсі. Саме цікаве, що відчебучити такі речі ми умудрялися в дуже короткі проміжки часу. Не встигне мама на мить відійти чи просто відвернутися – в нас обов`язково щось таке трапиться…
Але то було давно. Я вже переросла ті капості і стало хорошою й слухняною дитиною. От Павло, як був капосним так і залишився…
Йдемо далі. Ух ти! Чебуречна.
Мама запитує:
– Їсти будете?
– Так!
– Ні!
– А пити?
– Ні!
– Так!
– Ясно.
Сідаємо за пластиковий столик, який стоїть під величезним платаном. Це літня чебуречна, на вулиці розташована. Робимо замовлення. Я замовляю собі вегетаріанські чебуреки. Я ще з маленької вирішила, що когось їсти – неетично й неестетично. Мама каже:
– Ілоно, замов собі людські чебуреки, бо знову будеш в Павла видирати..
Я стою на своєму. Свої переконання потрібно відстоювати!
Павло за дві щоки наминає соковиті м`ясні чебуреки. Я мляво ковиряю свою порцію вилкою. Мабуть я з завтрішнього дня почну бути вегетаріанкою… Цап! Потишеньку цуплю в брата його чебурек. Лясь! Це капосний Павло тріснув мене по руці. Ох і жаднюга! Береже свої харчі, як первісна людина здобич. Цап! Лясь! Ляп! Геп! Ми перекинули пластиковий столик за яким сиділи. Наші чебуреки розкотилися по землі…
– Мяу-мяу-мяу! – звідкілясь з`явилося п`ятеро котів. Не поспішаючи, вусаті-полосаті почали обідати нашими чебуреками..
Ми робимо повторне замовлення. На цей раз я замовила «людських» чебуреків. Мама каже незрозумілі слова:– Вторая часть Марлезонского балета… Якщо ви ще раз щось подібне відчебучите, я вам ці чебуреки на голову одягну замість капелюшків, ясно?
О! Друга частина речення ясна як день!
Поїли-попили і нарешті дійшли до пляжу. Вірніше до входу на пляж. Неподалік стоїть ліхтарний стовп. На стовпі висить дядько. Вірніше він не то щоб висить, а якось причепився-прикріпився до стовпа незрозумілим чином. Ми і так заглядали, і сяк – ніяких кріплень не видно ні зверху, ні знизу, ні посередені... Цікавий дядько: йог – не йог, маг – не маг, чаклун – не чаклун. Невідомо хто! Приходить сам-один – ми вже не перший день його тут запримітили: розстеляє під ліхтарем килимок(це щоб всі йому туди гроші кидали), а сам на стовп чіпляється і висить там цілісінький божий день ніби-то ні за що не тримаючись...То ввех ногами, то вниз, то якось поперек, то взагалі незрозуміло як, не поймеш-не розбереш де в нього руки, де ноги, де він починається, а де кінчається… Всі люди ходять, очі витріщають і гроші кидають; і ніхто не зрозуміє, як же він там чипить.. А ми зрозуміли нарешті!!!! Він на лесці висить!!!! Леска дуже міцна, але тоненька і прозора, от дядько- шарлатан причепився на леску і людей собі дурить! Ми сьогодні з собою ножниці взяли – виведнемо його на чисту воду! Підійдемо до нього і тільки – чик, а дядько тільки – ляп, а всі «хі-хі» та «ха-ха»! А хай знає капосний дядько як людей дурити!
– Ану киш! Ви чому це до нього посунули?!
Це мама. От мамі потрібно підробляти екстрасенсом – купу грошви б мали. Ми ще подумати не встигли – а вона вже знає, яку капость ми затіваємо. Ми нехотя відходимо від стовпа з дядьком-шарлатаном. Чекай-но. Ми щось придумаєм…
Підходимо привітатися до тьоті Наташі. Це колега нашої тьоті Олі (маминої сестри) І тьотя Оля, і тьотя Наташа – екскурсоводи. Правда екскурсії вони чомусь не водять, а інших на ці екскурсії випроводжають. Тьотя Наташа продає білети і нас припрошує:
– Павлик, Илоночка !!! Такая экскурсия интерессная появилась! Парк тигров и львов «Тайган»! Там львы прямо на открытой местности бегают… Ах, вот ещё: театр морских животных… Разве тётя Оля вам не говорила? Там так интересно, так интересно…. – щебече тьотя Наташа.
– Говорила, – каже наша мама, – если тётя Оля заплатит штраф за безвременно погибших тигров, львов и китов вместо меня – мы едем! Мне «Крокодиляриума» с головой хватило. Хто вам, ганстери,– це вже до нас, – дозволяв тих крокодилів зачіпати?? Там же написано «Крокодилів не чіпати, не годувати, з кліток не випускати». А ви???
Ми мовчимо і сопемо. Хай думають, що ми каємося…
Тьотя Наташа добре знає історію з крокодилами, цю історію знають всі екскурсоводи Ялти і всі реготять. А от мама сердиться…
Щоб розрядити обстановку тьотя Наташа каже, аби що сказати:
– Такие весёлые и активные детки…
– Аж занадто…
Забігаючи наперед я скажу, що поїздку в театр морських тварин ми таки вициганили. Ні один кит не постраждав…
Людей на набережній з кожною хвилиною стає все більше і більше. Ті йдуть направо, ті наліво, ті кудись вбік… І всі такі цікаві! Ось пройшло троє дядьків з голови до ніг одягнуті в чорну шкіру з металевими блискітками. Пробіг табунець китайців в жовтому одязі з бубонами. Ми їх знаємо, вони гепають в бубон, співають пісень і гроші збирають. Ближче до вечора вони починають свій концерт напроти канатної дороги “Ялта-Гірка”. Проходе мама, тато і раз, два… шість… дев`ять… дванадцять!!! Дванадцятеро дітей. Всі одягнуті якось однаково: мама і дівчатка в довгих сукенках і прозорих хустинках, тато і хлопчики в полотняних штанях і сорочках з довгими рукавами. От щастить людям! Було б нас дванадцятеро!!! Ух ти! Ото було б з ким гратися…
– Мамо, мамо, мамо…
– Що?
– От було б добре, якби нас було дванадцятеро!
– Аби вас було дванадцятеро, я б з дому зійшла…
Побалакавши з тьотею Наташею, ми спускаємося на пляж. Це наше улюблене місце, біля величезного макету корябля аргонавтів “Арго”. Там влаштували ресторан. Людей чимало. Ми тут багатьох знаємо. І нас знають. Мостимся біля самої води. На ходу починаємо здирати з себе одяг. Вода! Ураааа!!!!
Мама каже Паші:
– Павло, постарайся не поламити собі пальців, як в тому році.
Тепер мені:
– А ти, Ілоно, нікого не покусай.
Обом:
– І якщо я вас, як вчора, біля берегів Турції переймати буду, то ви в мене не в морі, а в калюжі будете купатися…
От часто мама таке каже, а залізеш в калюжу – виганяє…
Що стосується поламаних пальців, то Паша в минулому році викинув фортель: поліз ловити крабів, впустив собі на руку валуна і поламав пальця. З відпочинку ми приїхали з гіпсом. А потім я через тиждень також собі пальця зламала. В «вибивалу» ми гралися. Лікар-хірург спитав в мами:
– В них що? Цяцьки залізні?
– Кам`яні, – гарикнула мама.
А що до того, що я кусаюся, то тут я взагалі ні до чого: Павло-босяк винуватий! Я купаюся, нікого не зачіпаю, а він мене зачіпає: то обризкає, то вхопить зненацька... Я розсердилася, підстеригла його під водою і «кусь» за ногу! Хай, капость, думає що тут акули є! Так і подумали. Тільки не Павло, а тітонька, якій я в ногу вчепилася... Ох і вереску було. Мама її валідолом годувала і водою відливала…Такі всі лякливі, що й ну..
З Турцією мама також перебільшує: ми навіть до буйків не допливли, як мама нас перейняла і до берега завернула. Мама нам з цієї позиції геть не вигідна: плаває гарно. От тьотя Оля – то те, що потрібно. Плавать вона плаває, але на глибину не запливає і тримається на воді неначе кіт: їй обов`язково потрібно, щоб голова над водою була. Краса! На неї якщо бризнути, вона миттю нейтралізується як плавець: до берега повертається і пищить. Але тьотя Оля з нами не хоче на пляж ходити. Якось мама нас на неї залишила на 10 хвилин (щось купити пішла). Застала тьотю Олю в такому стані, як ту тітоньку, яку я вкусила... Ми пірнули в одному місці, а випірнули геть в іншому. Якраз тоді, як тьотя Оля зомліла…
– Це зовсім не смішно, паразити!!!!– кричала мама.
Ох і насварила ж вона нас тоді!!! Ледь не відлупцювала... Неприємна історія. Соромно аж якось... Мабуть, заслужено отримали. Ну не можна так людей лякати! Не хочу навіть згадувати цей випадок... Ну, коротше кажучи, тьотя Оля з тих пір з нами на пляж не ходе…
Накупалися, аж булькаємо. Виповзаємо на беріг погрітися, на людей подивитися, себе показати.
– Чурчхела, пахлава, восточные сладости!!!
Це дядько-татарин вийшов на заробітки. Ми його трохи знаємо, а він нас. Купляємо в нього пахлави. Тут тітка з креветками йде, спритно лавірує між відпочиваючими. Купили. Бабуся несе качани кукурудзи і криком кричить, що кукурудза в неї найкраща на все узбережжя. Ну як не купити?
– Вас не знудить? Що ви все одночасно до рота пхаєте? Та не спішіть, хробаки!
Ми накупалися і промирхалися. Та й так ми на апетит не жаліємося... Якось, пам’ятаю, ще зовсім малими, ходили по Ялтинському базарі. Там всі наперебій до своїх лотків припрошують і все куштувати дають. Таке добро! Наїлися-напилися ми на тому базарі досхочу. Мама спочатку нас не пускала, щоб ми людей об`їдали, але люди самі напросилися: ті до себе тягнуть, ті до себе... Правда на інший день, як ми туди прийшли, нам чомусь нічого не пропонували куштувати... Один лишень бравий джигіт (його, мабуть, вчора не було) причепився до мами:
– Вах, дэвушка-красавица! Хади сюда. Пакупай у меня. Пэрсики харошие и красивые, как ты.. Нэ вэришь??!! Пробуй, пробуй, дарагая! А дэтки какие у тебя красивые! Вах! Савсем на меня пахожие…
– Копія,– каже мама.
Маму такими штучками не зачепиш. Як вона каже, в неї виробився стійкий імунітет. Років до трьох-чотирьох у нас була незрозуміла звичка: забачивши любого дядька віком від 15 до 99 років ми вискакували з візочка з криком «тато» і бігли до дядька обніматися. Чому ми таке почали робити – незрозуміло. А продовжували робити такі штучки просто тому, що нам здавалася дуже кумедною реакція дядьків…Та й не тільки нам.
От дядько-джигіт під "роздачу" і потрапив....
Продавець хвацько підкручує вуса і дає нам персики… Після того, як ми вмаламурюємо третину його торгових запасів, дядько посміхається вже не так весело і підморгує мамі не так хвацько…
– Тату!Ще!
– Ще!Тату!
На дядька-джигіта люто глипає якась східна красуня, вона торгує поряд з ним. Ох і гарна тітонька: чорнява, смаглява, в таких красивих прикрасах, немов у самої Шахеризади! А глипає так, що ще трішки і від дядька купка попелу залишиться...
Мама жаліє таки дядька-продавця і відтягує нас від його лотка.
– Дякуємо, – каже, єхидно всміхаючись, – знатимеш іншого разу, як дурниці молоти…тату!
Дядько втирає піт з чола і щось про себе джеркотить, боязко поглядаючи на Шахеризаду. Дякує, мабуть, що ми до нього в гості зайшли. Східна гостинність…
Ми потираємо животи. Трохи підкріпилися. А що? В хороших людей – хороший апетит.
Ніколи такого не було, щоб за нами мама, тато чи бабуся з дідусем з ложечкою бігали і припрошували з`їсти за маму чи за тата. Мотузували ми завжди так, наче позад себе кидали... Куди прийдемо: «Ой, Наталочко, який гарний апетит у твоїх діток!!! Тьфу-тьфу, щоб не зурочити…». Мама на нас «хробаки» каже, а дід Олег – «короїди»…
Про що я розповідала? Про пляж. Народу добавилося поки ми в воді брьохалися..
– Пашо, Ілоно! Привіт!
О! Лера й Коля з`явилися на горизонті. Це наші друзі, також брат та сестра. Самі вони десь з Херсонщини, їхні батьки в Ялту на підробітки приїхали. Мама продавщинею працює, а тато на будівництві. Вони старші за нас лише на декілька років, а мама їх самих на пляж пускає!!! Ми це мамі кажемо та й кажемо, а мамі хоть би хни! Не пускає нас самих, хоч плач!!! («Ось зараз!!! – каже, – дивіться чи то не я розігналася вас самих на пляж пускати!!!». Ну немає в світі справедливості!!!)
Пригощаємо Леру з Колею в честь дня народження різними ласощами. Потім починаємо гратися в різні цікаві ігри. Ми з Лерою починаємо показувати акробатичні трюки: я ходжу на гімнастику і починаю вчити Леру як сідати на “шпагат”. Мама мого вчинку не схвалює, каже, що я обов`язково роздеру Леру на дві частини… Тоді я сама починаю показувати різні трюки: стаю на "місток", перекидаюся через голову, сідаю на “шпагат”, роблю "берізки" та "жабки"... На мене починають звертати увагу. Павло, щоб не відставати, починає віджиматися, пробує віджатися з «хлопком», але камінці – це не підлога і Павло мало не розбиває носа. Я хихикаю, Павло сердиться і починає жонглювати камінцями: думає, що жонглювання виглядає ефективніше, чим мої акробатичні трюки. З чоловічої солідарності йому починає допомагати Коля. Геп! Лусь! Трісь! Камінці хлопців влучають чи то в величезний кавун, що лежить на серветці біля товстого кремезного дядечка, який голічерева лежить на картатій ковдрі, чи в черево вищеназваного дядечка... Невідомо, тому що кавуна розірвало на три частини, а дядько схопився як ошпарений, тримається за черево й сичить.
– Ах ви ж …циркачі, – каже дядько і раптом починає усміхатися. Мабуть наша четвірка виглядає досить комічно: ми всі застигли в доволі таки цікавих гімнастично-акробатичних позах та ще й роти пороззявляли. Аж раптом...
– О. Старі знайомі. Діти без нагляду – це завжди небезпечно. Це Ялта, курортне місто. Пляж, вода – це зони підвищеної небезпеки... Шановна відпочиваюча, потрібно краще дивитися за дітьми...
Хто б ви думали це сказав? Звісно, сержант Петренко. Він, в складі своєї трійці, проходив якраз пляжем, виявляючи злісних правопорушників. І виявив нас.
Мама, яка якраз підійшла до дядька, щоб провести ревізію заподіяних йому збитків і пошкоджень, сердито подивилася на нас і не менш сердито на сержанта Петренка:
– З вашого дозволу, шановний, зверніть увагу ще на когось, крім нас. Наприклад на їх! – Сердита мама тицяє безцеремонно пальцем на двох здоровенних дядьків, які вмостилися з цигарками та пляшками з пивом прямо під написом “Палити заборонено”, – чи до них небезпечно чіплятися, а до нас ні?
Два дядька, величезні, в татуюваннях і дуже схожі на бандитів, починають задкувати не стільки від міліції, скільки від мами:
– А ми чё? Так мы ж ни чё... – винувато кліпаючи, дядьки розчиняються в натовпі.
Ми розчинитися не можемо, тому просто винувато кліпаємо. Постраждалий дядько відмахується і посміхається:
– Не переймайтеся, дівчино! Нічого страшного! Товаришу сержанте, нічого страшного... Кавуна зараз з`їмо, а мені й вади не буде. Таке черево від`їв, що можна гранатами кидатися – хоч би що…
Самокритичний дядько...
Сержант Петренко незадоволений. Але мовчки козиряє і прошкує собі далі, строго поглядаючи на відпочиваючих.
– Налітайте, саранча! – Дядько киває на залишки кавуна .
Який хороший дядько, всі б такі були!!!. Ми не соромливі: раз-два і наминаємо за дві щоки. Мама на нас сердито глипає і показує кулака.
– А мама що, сердиться? – шепотить мені Лера, киваючи в сторону моєї мами.
– А ми до чого? Це ж босяки таке утворили... – шепочу я у відповідь.
– Дівчино, це що всі ваші? – питає в мами дядько, глипаючи на нашу команду.
– Ні. Це я їх вкрала, хотіла спочатку продати. Але такі капосні діти попалися, що мабуть доведеться їх в морі втопити…. – похмуро каже мама. Дядько розгублено кліпає очима, потім врешті-решт розуміє, що мама пожартувала і каже:
– На те й діти, щоб шкідливими були. Всі здорові діти мають бути рухливими…
Мама ще раз нам показує кулака.
– Дівчино, а скажіть мені, будь ласка… – дядько знітився і невпевнено поглядає на маму, мовляв: питати чи не питати?
– Чим я намастилася, що так засмагла? – закінчує за дядька мама. Це питання їй задає, як мінімум, кожен третій відпочиваючий. Справа в тому, що мама ледь вийшовши на сонце, миттєво перетворюється, ну якщо не в негра, то в індуса. Циганські гени, мабуть. Наша прабабуся – циганка. При тому, що мама синьоока білявка, темно-коричневий колір шкіри виглядає дивним і всі думають, що мама використовує якийсь чудодійний засіб.
Мама поглядає з жалем на червоного, як печений рак, дядька.
– Ви перший день на морі?
– Другий. Але вчора приїхав пізно, прийшов на пляж, як вже сонця не стало.. А сьогодні зрання – сюди . Хочу трохи засмагнути…
Мама зітхає й починає читати дядькові лекцію про шкідливий вплив прямого сонячного проміння, про різні типи шкіри (дядько рудий як Пеппі Довгапанчоха, там де він ще не згорів, проглядають молочно- білі клаптики шкіри), про те, що в перший день взагалі не можна каменюкою лежати на сонці… Радить купити «Пантенолу» чи хоча б кефіру, бо сьогодні його чекає весела ніч…. Цю мамину лекцію ми знаємо напам`ять. Їй частенько доводиться таке нетямущим курортникам розповідати. Особливо мама шаленіє, коли дітей на сонці тримають. Сидить карапуз на колір як печене порося, а його рідня не натішиться: як же гарно їх дитинка почервоніла! І свято вірить, що завтра вранці ці почервоніння перетворяться в шоколадну засмагу. А як же корисно під кримським сонечком засмагати! Вмить всі хвороби пройдуть! За таку позицію мама ледь на минулому тижні не відлупцювала якихось дядька з тіткою.
– Ну подобається вам самим пектися, то дитя тут до чого, дурні? – Сердито вичитувала мама якихось дядька та тітку.
Всі вони – і дядько, і тітка, і їхня лялька – колись, мабуть, мали білу шкіру, але на момент знайомства з мамою всі троє були яскраво-рожевими.
– В нього ж на вечір температура підскоче! – Шаленіла мама, показуючи пальцем на карапуза років трьох.
Дядько й тітка верещали як різані: мовляв їхня дитина і вони краще знають, що для неї корисно, а що ні.
Мама врешті-решт на них махнула рукою, лишень на останок порадила все ж таки послухати «лиху тітоньку», себто її, і запастися хоча б «Пантенолом» та якимсь жарознижуючим засобом, а в випадку чого непередбачуваного не потилицю чухати, а викликати «швидку». Мама тут же заріклася в сто тисяч шістсот якийсь там раз ні в що не втручатися. Вона на диво небайдужа людина. Ніколи не пройде мимо бійки, безпритульного кошеняти, п’яного дядька чи спеченого на сонці карапуза... Але кожнісінького разу себе сварить і клянеться ні за що на світі більше ні в що не втручатися до кінця своїх днів...
Якщо коротко, то наступного дня рожевий дядько прийшов просити в мами вибачення: його дружину з малюком вночі забрала «швидка». Тепловий удар та опіки шкіри…
– Ви лікар? – несміливо спитав він у мами.
– Чаклун культу Вуду, – гарикнула мама у відповідь, – лікуйте сина та дружину і не будьте таким олухом, яким ви були...
Ми з братом не вдалися в маму: у нас звичайна шкіра, ні біла, ні смаглява. Але й в тата не вдалися: от хто-хто, а тато в нас на сонці горить миттєво. Чорноокий брюнет, а шкіра біла як сметана... Мама завжди тата сварить як він згорить.
– От чому ти з першого дня виповз під сонце в обід? Ну от скільки можна на одні й ті ж самі граблі наступати? Із року в рік одне й те ж саме! Тільки вийде без нагляду так і згорить! Ну як дитина мала!
– Наталю, в тебе просто такий тип шкіри, що ти не гориш…– Пробує якось захиститися тато від маминих нападок.
– Тип шкіри тут ні до чого! – сказала, як відрізала, мама. – Тебе хтось прикував посеред пляжу? Я тобі казала сховатися під парасолю? Казала, а ти? От тепер сиди вдома, а ми пішли на пляж!
Ми, до речі, не горимо. В негринят не перетворюємося як мама, але й не горимо як тато. Ні разу ще навіть плечей не припекли… А мама нас всеодно під парасолю пхає чи є чого, чи нема чого….
Так і пузатий дядько: сидить, як помідор, червоний-пречервоний. Видно по мамі, що лекції на тему шкоди сонячного проміння набридли їй, як гірка редька, але щоб відплатити дядькові за те, що він нам не повідривав вуха та ще й годує кавуном, мама мабуть вирішила його застерегти.
– А все таки... Чим ви намастилися??? – несміливо питає знов дядько.
– !!!
Мама ледь йому розтовкмачила про генетику та різні типи шкіри. Дядько сумно зітхнув і накинув на ошпарені плечі рушника...
Ми доїли кавуна, подякували і вибачилися за свій вчинок. Ми – виховані діти.
Потім ми купалися, гралися у воді м`ячем. Павло з Колею знову проштрафилися: обризкали з голови до п`ят якусь тітоньку... Добре, що не з’явився знову сержант Петренко... Дивна тітонька, хто так на пляж ходить???? Зачіска на голові як Ейфелева вежа заввишки: викладені з волосся якісь ковбаски, крунделики, бублики, спіральки... І все це і не поворухнеться, неначе бетоном залите і прикрашене масою різних квіточок і камінчиків. Нафарбована так, що аби Чінгачгук Великий Змій таку бойову розфарбовку побачив – тріснув би від заздрощів: вії волошкового кольору, довгі-предовгі, закручені і в кутиках причеплені блискітки-камінчики. Над очима малиновим намальване, а під очима – перламутровим, на щоках румянець сяє, губки бантиком складені і такі червонющі-пречервонющі(граф Дракула від заздрощів би тріснув). Сережки майже до плечей теліпаються і важать, мабуть, кожна кілограмів по десять... А намиста скільки!!! Вона ж зі всим цим, як полізе в воду плавати, сокирою на дно піде!!!! Але тітка плавати не збирається: вона закуталася в прозорий халат чи як воно там називається, пеньюар здається, стала над водою, розчепірчилася в якусь дивну позу і стоїть, час від часу покрикуючи на дітей які, на її думку, заважають їй стояти. І чого ото б я стояла як опудало городнє? Дивні люди ці дорослі… Отут Павло і Коля й влаштували їй цунамі – обризкали так що ого-го! Тітка перед тим, як сваритися почати, хвилин п`ять воду випльовувала і аж неначе булькала... Але чесно вам скажу: ні Павло, ні Коля не винуваті, вони ж не повелителі стихій, щоб хвилям наказувати... Саме Лера м`яч кинула, Павло стрибнув, щоб спіймати, Коля навперейми, а тут велика хвиля... Ну так вийшло, що тітку покупали гарненько.. Та й взагалі: тут море вам чи що?
– Ах вы, гадёныши…– як кобра шипить тітка, – та я вас..
Як з-під землі виростає мама:
– В таком тоне Вы будете обращаться к своим детям, а не к моим, – льодяним голосом каже тітці мама. Таким льодяним, що здається, аж сонце так перестало пекти...
– Они меня оббрызгали!!!! – верещить тітонька, – Отдохнуть нельзя из-за этих детей спокойно!!!
– Стоять в позе парализованной каракатицы можна и в другом месте, а не там где играют дети. – Мамині очі із синіх поступово стають зеленими. Це дуже поганий знак. Ну просто дуже поганий. Тітка мабуть таки інтуїтивно розуміє, що може статися щось нехороше і починає задкувати від мами .
– Они меня оббрызгали...– вже тихенько і якось невпевненно бурмоче вона.
– А я сейчас добавлю...
Тітка хутенько, щось бурмочучи, йде з пляжу.
Ну мама! Ну молодець! Ми думали, що вона нас сваритиме, а вона прогнала лиху тітку. Молодець! Але як же важко зрозуміти цих дорослих: коли вони будуть сваритися, а коли боронити – не зрозуміло…
– А ви, медузи, – це мама до нас звертається, – не смійте більше на людей бризкати, ясно вам!? І взагалі! Киш на берег! Он уже всі посиніли...
Ну от, що я казала!!!??? Ну як цих дорослих можна зрозуміти!!!???
Мама нас таки вигнала з води, витерла, висушила і загнала під парасольку.
– Будете такі, як той дядько, – киває в бік "печеного" дядька.
Якщо бути чесними – тут більша половина пляжу, як печені поросята... Біля нас третій день одна "мадам"(це так мама на неї каже) моститься, так от вона засмагло виглядає. Не так, як мама, але все ж таки... Але ж, люди милі, чим вона тільки не маститься!!! В неї при собі ціла торбина з різними баночками, скляночками, бризкалками, тюбиками, пляшками... Хай би воно тямилося, таке з собою носити... А "мадам" носить. Крекче, а несе. Вона спочатку маму їдом їла, все намагалася секрет чудодійної мазі вивідати. Навіть гроші пропонувала. Мама вже ледь їй не нагрубіянила, так вона її допекла. Жалілася, що живе в Санкт-Петербурзі, там сонця катма. А це перший раз за останні три роки в Крим приїхала, от і хоче все сонце з собою забрати... І робить вона для цього все можливе: ноги мастить кремом з малинового тюбика, спину та плечі кропить з блакитної бризкалки, пузо мастить чимсь на диво смердючим(аж нам чутно!) із склянної баночки... А щоб намастити носа, то для цього тітка цілий ритуал проводить... Як почну описувати, то знову забуду, про що перед цим писала... Тю! Вже й забула із-за "мадам" та її пляшечок! І як вона запам`ятовує, що чим мастити? Я б, наприклад, переплутала... А що, цікаво, буде якщо переплутати? От наприклад: те чим вона маже ніс, намазати на п`яти?? Гм.. Цікаво-цікаво.. Провірити чи що?
– Ілоно! Ти куди посунула? Не смій навіть і думати, шкодо!
Ну от, що я казала??? В мами ціла купа екстрасенсорних здібностей. Хііі... А можливо це в нас дар??? Ну сімейний! Може ми родовиті чаклуни. Чи як там? Сімейні чаклуни в якомусь там коліні… Ну якось так...
– Мамо!! А в нас відьми в сім`і були?
– Були. І є. Ось одна під парасолею сидить і персика наминає...
Це мама на мене натякає... А можливо й точно... Може і я екстрасенс... Я ж здогадалася, що Павло пітона хоче схопити і шкуру з нього здерти... Ух ти!!! То я не здогадалася, то я його думки прочитала!!! !І Павловині, і пітонячі… Ура! Я – екстрасенс!
– Мамо!
– Що!
– Я екстрасенс!!!
– Капость-сенс, ось хто ти...
Не віре мама в мій раптово виявлений дар! Ну нічого! Я ще всім покажу...
"Мадам" виповзла з води. Обсохла і по-новому почала мазюкатися зі своїх тюбиків-баночок-скляночок. І так сотні разів на день! Як її не набридає...
Прийшла ще одна знайома нам родина: москвичі. Вони такі цікаві, немов із казки про родину ведмедів. Мама, тато і синок Петрушечка (тобто Петя). Петрушечка – це на нього мама так каже. А він на свою маму каже "мамонт", а на тата – "папонт". Ми спитали чи батьки не сердяться на таке звертання, а Петя каже, що байдуже, хотя б хни. Від десь в якійсь книзі про такі звернення прочитав і вони йому сподобалися. Його мама й тато та й сам Петя схожі скоріше не на мамонтів, а як ми вже казали, на ведмедів. Великі, вайлуваті, кудлаті і чомусь страшенно схожі один на одного. Цікаві-прецікаві!
Тато й мама Петі ввічливо вітаються до нашої мами. Вона для них авторитет. По-перше наша мама витягля з води сумку з грошима й документами, яку Петіна мама примудрилася впустити в воду аж в самому кінці "хвилеріза". Ні мама, ні тато Петі, ні сам Петя не вміють плавати. Купаються вони дуже цікаво: заходять в воду трохи глибше колін, тричі присідають і чалапають до берегу. По-друге наша мама зупинила величезну сварку, яка вже переростала в міжнаціональну ворожнечу і мало не переросла в бійку. Було це на минулому тижні. Прийшли ми на пляж, вмостилися та й відпочиваємо. Те саме робить решта людей навколо нас. В Криму взагалі можна зустріти представників самих різних рас і національностей, а в той день на пляжі всіх зібралося, неначе на замовлення: біля нас вмостилися росіяни-москвичі Петрушечка з мамою та татом, по іншу сторону – величезна родина узбеків, трохи дальші дві сім`і з Західної України сидять... Прийшла місцева бабулька з онукою Жужею (або Жужу, повністю Жозефіна), потім з`явилася родина кримських татар, потім ще одна цікава родина прийшла, ми не зрозуміли хто, але хтось східної нації. Цікаво, що хлопчики купалися всі в штанцях, а дівчатка в штанцях і сукенках. Що за традиція така? Насамкінець прикочував цілий табір циган: тато, мама і цілий виводок дитинчат. То ті навкаки: поскидали з себе все і голяка в воду так і полопотіли! Циганська мама ж залишилася в яскравій спідниці, поважно вмостилася поряд з циганським татом, який блискав своєю білосніжною посмішкою (голівудські актори від заздрощів би тріснули) і щось невгаваючи розповідав своїй дружині, яка час від часу покрикувала на своїх дитинчат...
Отже, сидимо, відпочиваємо. Ми, тобто діти, затіяли гульню. Будуємо фортеці, копаємо рови, воду підводимо. Хтось випадково когось штовхнув, хтось почав плакати... Все через якусь мить би й закінчилося, якби не втрутилися дорослі..
– Ваш ребенок моего ударил!
– Ні, це ваш мого!
На незрозумілій нам мові щось голосно почала кричати мама-узбечка, джеркотів тато-узбек, до них підпряглася мама тих дітей, що вдягнуті купаються... Дзвінким голосом щось кричала мама голих циганчат, а їхній тато сердито клацав білосніжними "голівудськими" зубами і щось гортанно піттакував своїй дружині, потім басом почав ревіти "папонт" Петі, кричала родина гуцулів, сердито лопотіли татари...
– Москалі!
– Хахли!
– Кацапи!
– Салоїди!
– Конокради!
– Голодранці!
– Косоокі!
– Бандеровці!
– Чорнопикі!
– Чукчі!
– Турки!
– Москалі!
– Хахли!
– Панаєхалііііі!!!! – і своїх п`ять копійок втулива місцева бабулька.
Наша мама стояла мовчки і з кривою посмішкою спостерігала за "воєнними діями". Ми постояли, послухали, подивилися і всі гуртом рушили добудовувати свою фортецю: і одягнуті східні дітлахи, і голі циганчата, і узбекські чорнявки-сестрички з тисячою і однією косичкою, і їх косоокі братики в тюбітейках, і Петрушечка з Москви, і Соломія та Левко з Закарпаття... Ну і ми з Павлом, а за нами онука місцевої бабусі, діти татар... І ще якісь діти.. І ще...
– Даси капелюшка поміряти? – Спитала Соломія в чорнявого хлопчика.
Він сказав щось незрозуміле і з посмішкою простягнув дівчинці тюбетейку.
– А у меня конфеты есть, – прогундосив Петрушечка.
– А в мене бублики!
– Чурчхела!
– Пахлава!
– Калач!
– Лаваш!
.....
Ми наминали за дві щоки різну смакоту і мирно будували фортецю, а дорослі вже майже пішли врукопашну...
– Ану тихо-о-о-о!!! – ми всі аж попідскакували, хто знав, що наша мама вміє так голосно кричати.
Всі замовкли. Мама показала пальцем на нас:
– Бачили? Вам не соромно? Поки ви ледь не почали товкти один одному пики лише із-за того, що хтось німець, а хтось індус, ваші діти, які виявилися розумнішими від вас, спокійно продовжують гратися... Ви хоть пам’ятаєте за що счепилися? Можливо саме в дітей потрібно вчитися дорослим, як себе поводити?
Мама ту саму фразу повторила на російською мовою, вибачилася що не знає узбекської, татарської, циганської і ще якоїсь там мови, пішла і вмостилася на нашому покривалі, переставши звертати на дядьків та тіток увагу. Що мама не знала деяких мов, то нічого. ЇЇ зрозуміли всі. Без перекладача. Конфлікт був вичерпаний. Всі почали розходитися по своїх покривалах, ховаючи один від одного очі... З тих пір мама ого-го авторитет! Хороша в нас мама, аби лишень нас так не няньчила... “На глибину не запливайте... Надовго не пірнайте... Морозиво не гризіть як ведмеді гризлі, неначе його ніколи не бачили...” Терор прямо якийсь....
Та ну що ж це таке? Знову відволіклася. На чому я зупинилася? Петрушечка прийшов... Ага. Згадала. Взялися ми його плавати вчити. А то що ж це таке? Здоровий дядько, а плаває як сокира. Ну пішли ми в воду: я, Павло, Лера, Коля ну і Петрушечка. Його мама з татом нам, мабуть, вірять як собі, навіть трохи більше: лежать собі спокійнісінько, а наша мама нашу затію прийняла в штики, стала над водою і стоїть як поліцай....Ніякої тобі свободи дій. Ну як ти його навчиш? Павло каже, що саме краще вчитися плавати по методиці індіанців, тобто пропонує кинути Петрушечку відразу на глибину. Я індіанцям, звісно, вірю, але от Петрушечка мені на індіанця не схожий, не вийде, мабуть, так у нього попливти... Ну ми вирішили так зробити: завести Петра десь по шию в воду і трохи його налякати, наприклад використати старий перевірений метод: вкусити за ногу. Бачили б ви як та тітка пливла яку я вкусила! Як ракета! Я десь таке чула, що в екстремальній ситуації людина мобілізує всі свої сили і виявляє безліч всіляких можливостей... Ну сказано – зроблено. Хлопці потягли Петра в воду, ми з Лерою малися виконувати роль акул.
– Ей, босяки! Ви що там затіваєте!!??
Це мама. Ну як вона здогадалася?!! Поки вона нам не перешкодила ми хутенько пірнули в воду...
Як заревів Петрушечка ми почули навіть під водою. До берега він зовсім не поплив, ні. Він побіг. По воді. А що я казала!!! Іч які здібності в Петра з’явилися в екстремальній ситуації!
Коли ми всі вилізли з моря, біля Петі, що ревів як справжній ведмідь, стояли вже відомі нам міліціонери на чолі з сержантом Петренком. Вони якраз поверталися назад і знову натрапили на нашу компанію...
– Пляж, шановні відпочиваючі, це зона підвищеної небезпеки! – сержант повчально підняв догори вказівного пальця, – діти без нагляду...
– ... це дуже-предуже препогано. – закінчила за нього мама. – З наглядом теж, мабуть, не сильно добре... Як на мене, то кожнісінька зона перетворюється на зону підвищеної небезпеки як тільки на ній з’являються небезпечні діти... Діти, яких сьогодні, здається, найняли щоб вони цілісінький день самі капості робили. – Мама сердито поглянула на нас, – ви в честь дня народження вирішили всіх передушити, перетоптати, перетопити, а мене довести до інфаркту!!?? Петро, ти як? Сильно перелякався? – мама нахилилася до Петрушечки
– Не-а...Ух ты! Классно получилось... Ещё немножко и я поплыву... А давайте ещё раз!!! – Петя зненацька перестав голосити і вже посміхається як крокодил.
В воду нас мама не пустила. Сержант Петренко ще хвилин з двадцять почитав лекцію, застеріг маму, щоб вона нас краще гляділа (після цих слів мама аж зубами клацати почала) і пішов собі далі з почуттям виконаного обов’язку.
– Ви в змові з сержантом Петренком? Це ви його найняли чи він вас? – мама схомлено сіла на наше покривало, – так, пляжу з нас, мабуть, досить... Що ви там ще хотіли? На атракціони сходити? Ну ходімо, ще там ви шкоди сьогодні не робили...
Лера з Колею пішли додому, Петрушечка з родиною теж почали збиратися, ну підемо й ми...
Тим більше в нас залишилася одна не виконана робота: хочемо ж таки дядька-шарлатана, того що на стовпі висить, на чисту воду вивести. Я помацала в своїй сумочці: є ножниці, не забулася таки взяти.
Вийшли з пляжу. Скільки ж людей!!! Стіна. Рухлива, різнокольорова стіна людей плавом пливе по набережній. Ближче до вечорра завжди так: людей скільки з’являється, що другим разом пройти складно...
– Ілоно, Павло, не смійте виривати руки! Ви бачите скільки людей? Загубитеся. Я ось зараз дам “дорослі”! Якщо дорослі, то повинні розуміти як себе поводити. Як казав сержант Петренко( щоб він скис, як він мені сьогодні набрид), ми знаходимося в зоні підвищеної небезпеки...
Добралися до атракціонів. Награлися до несхочу! Поїли солодкої вати, напилися кока-коли. Ще раз поїли вати, і ще раз напилися кока-коли... За третім разом мама сказала, що в нас щось злиптеться від такої кількості солодких, шкідливих продуктів. Хоч день народження, хоть що, а міру знати якусь потрібно... Ну ні, то й ні, будемо їсти тоді хот-доги, чіпси і солоні горішки, якщо солодкого не можна...– Хто його знає, може дійсно краще святкувати день народження дома, за столом... – сама до себе каже мама.
Після атракціонів було вирішено ще трохи покататися на каруселях і помаленьку збиратися додому. Мама ще планувала забігти в магазин, щоб кубити торт до святкового столу, забрати по дорозі тьотю Олю, яка торгувала екскурсійними білетами неподалік овочевого ринку і повертатися додому. Поскільки ми прекрасно знали, що крім торту нам ще маються купити подарунки і мама, і тьотя Оля, і дідусь Олег, який в цей час десь вже мався також повертатися додому, ми не сильно брикалися: додому так додому! Але все ж таки на останок було вирішено розрізати леску на стовпі з дядьком-шарлатаном. Чомусь він нам страшенно не подобався. Ну, здавалось би, теліпається людина на стовпі ну і хай собі! Так ні!!!! Чомусь він нас страшенно дратував....
Ну було вирішено так: Павло маму відволікає, а я хутенько до стовпа і тільчи чик...
– Мамо, мамо, мамо, – загундосив Павло згідно плану, – а глянь лишень он туди.. я такого ще ніколи не бачив...
– Що там таке...
Я висмикнула руки і побігла до стовпа... Стіна людей справа. Стіна людей зліва... Стіна спереді.. І ззаді така само рухлива, балакуча, строката стіна... Глянула на стовп. Ой лишенько, то геть не той стовп! Як виявилось, ми вже той стовп чи пройшли, чи ще до нього не дійшли... Ну як я могла так переплутати! Ну Павло, ну паршивець! Він куди дивився!!??? Ох зараз він у мене заробить на горіхи... Я оглядаюся і розумію, що нічого Павло не заробить. Просто тому, що ні його, ні мами немає й близько: переді мною коливається нескінченне море людей... Далеко попереду я помічаю Павла, кидаюся бігти... Хвать! До мене повертається зовсім незнайомий хлопчик, зодягнений в таку само майку як Павлик... Трохи лівіше бачу знайомі джинсові шорти. Мама!!! Мчу туди і відчуваю, що ось-ось злякаюся і заплачу... Хвать... До мене повернулася зовсім чужа тітонька, анітрохи не схожа на маму... Мені раптом стає страшно, так страшно ніби я зосталася десь далеко-далеко, на іншій планеті чи серед безкінечного розбурханого океану.... сама самісінька....Я й дійсно стою сама серед океану людей, який кипить, вирує і лине собі дальші у власних справах, і нікому немає до мене діла, всім байдуже, що я загубилася... Загубилася!!! Караул! Я ніколи не знайду мами, не побачу капосного Павла, буту тепер я жити отут, на набережній, нещасна, безпритульна, нікому не потрібна... Хвилин з двадцять я металася в паніці то туди, то сюди. Потім врешті-решт трохи заспокоїлася і почала мізкувати. В цьому морі людей мами мені не знайти, кричи не кричи – це немає ніякого сенсу. Залишилося одне: добратися до точки тьоті Олі, поки вона не зачинилася. Що мені робити і як бути, якщо я вже не застану тьоті Олі на місці, я намагалася не думати... Адже я дуже смутно пам’ятала адресу тьоті Оліного будинку, дорогу такаж знала поганенько... Згадала мамині слова про те, що ми маємо запам’ятати де ми проживаємо. Яку ж вона вулицю називала? Мис... Міс... Мес... Не пам’ятаю! Ну як я могла бути такою роззявою, як??? Лаючи себе на чім світ стоїть, я на надзвуковій швидкості полопотіла до тьоті Оліного лотка через всю набережну, аж до овочевого базару, там, на Таїрі(назва місцевості, так назвали, мабуть, із-за назви магазину “Таїр”, який там розташований, втім я не впевнена), розташувалася тьотя Оля зі своєю торгівлею... Тьотю Олю я побачила здалеку, вона якраз складала свої екскурсійні талмуди, збиралася додому... Побачивши мене одну-однісіньку, тьотя Оля ухопилася спочатку за серце, потім за телефон – телефонувати мамі....
Що тим часом відбувалося на набережній, я знаю зі слів Павла. Зрозумівши, що я немов крізь землю провалиласмя, мама міцно ухопивши за руку Павла, щоб хоч його не починати шукати, почала мене голосно гукати, намагаючись не відходити далеко від того місця де ми стояли. Я не з’явилася, зате як з-під землі виріс сержант Петренко зі своїми вірними попутниками. Зрозумівши, що сталося, він за своєю звичкою став в поважну позу, підняв догори вказівного пальця і почав :
– От, а що я казав, шановна відпочиваюча? Діти без догляду...
Продовжити лекцію йому мама не дала. Паша каже, що він ніколи в життя не чув такого репету. Пообіцявши втопити в морі набридливого сержанта, мама запропонувала йому менше “каркати” і не заважати їй шукати загублену дитину, тобто мене. Без церемоній, мама фактично відняла в дядька, що рекламував морські прогулянки, мегафона і почала мене гукати вже з мегафоном. Сержант Петренко, який був дуже активною людиною і відповідальним правоохоронцем, відняв мегафона в сусідки дядька, що рекламував морські прогулянки – в тітки, що закликала фотографуватися в костюмах індіанців. Колеги сержанта теж вхопили по мегафону, які вони також в когось відняли, і почали й собі гасати по набережній і волати. Нерозчувши моє ім’я, всі вони кричала по-різному: одні гукали Аліну Тотовщик, інші Альону Поповщик, треті Олену ще там якусь... По власній ініциативі до пошукової групи приєдналося ще кілька продавців, за ними ще кілька, “прилетіли” дівчата-метелики( їм, мабуть, набридло рекламувати виставку тропічних метеликів і вони вирішили зайтятися більш благородною справою – пошуком мене), врешті-решт, плюнувши на все, зі стовпа зліз дядько-шарлатан, взяв свого мегафона і теж почав дертися несвоїм голосом:– Ялона! Отзовись!!!
Добра поливина людей, які в тей момент знаходилися на набережній, були задіяні в моїх пошуках... Вони здійняли таке ревище, що для мене взагалі залишається загадкою як я могла їх не чути????? Павло страждав більше за всіх: мало того, що його мама міцно тримала за руку і тягала за собою, гасаючи по набережній на надзвуковій швидкості, і доволі таки опецькуватий Павло сильно захекався, як ще Паші було дуже шкода того, що він залишиться без дарунків, без поздоровлень, без торту і ...без капосної сестрички. Паша вже майже зібрався був плакати, як в сумці мами задзеленчав мобільний телефон... Дзвонила тьотя Оля. Я знайшлась.
Вже сидячи ввечері за святковим столом з тортом, якого ми все-таки придбали, я нарешті прийшла до тями. Мама замість торту їла валер’янку і запивала валер’янкою. Коли я знайшлася, мама почала мене цілувати і голубити (Павла також, бо по-одному нас не можна цілувати і голубити, тільки в комплекті), потім мама таки мене насварила (Павла також, тому що якщо хтось один із нас робить шкоду, то такого не буває, щоб другий не був до цього причетним)... Ми з Пашою покаялися і пообіцяли більше ніколи не робити таких капостей. Тихцем я насварила Павла за неуважність: ну як можна було не роздивитися як той дядько зі стовпа злазив і за що чіплявся!!!??? У відповідь мене Павло боляче вщипнув і сказав, що як я така грамотна, то потрібно було не губитися, а стояти та дивитмися як той дядько лізе... Потім мене Павло ще раз вщипнув і взявля гратися своїми подарунками: машинкою на пульті управління та роботом-трансформером і милуватися яскравими коробками з відеоіграми... Я його також про всяк випадок ущипнула: хай не буде таким грамотним, перелякався він, іч ти! Трохи поглузувала з брата, якого майже до кінця набережної ніс на руках сержант Петренко(мама розповіла), поскільки Паша дуже захекався, а сержант Петренко виявився дуже хорошим і благородним. Він по-секрету признався мама, що він сам із двійні і його мама завжди казала йому та його брату, що поки вони підросли то вона ледь не посивіла... Ось тепер він дорослий, дуже серйозий і відповідальний. Йому вже майже двадцять один рік... Врешті-решт сержант Петренко, який тягнув на руках здорованя-Павла, захекався ще біше, ніж Павло і мама веліла йому скинути геть того здорового буйвола, тобто Павла, бо скоро їй доведеться нести на руках сержанта Петренка... Сержант почервонів, поставив Пашу на землю, козирнув і пішов далі наводити порядок на ввіреній йому території..
.
Решта вечора пройшла мирно, ми з Пашою врешті-решт перестали чубриться і зайнялися кожен своїми подарунками. Я водила по квартирі ялтинського двортир’єра Гошу (це такий іграшковий чудо-песик на ниточках)про якого вже давно мріяла і якого мені сьогодні подарували, і думала, що цей день народження вийшов доволі таке нетрадиційним....
Ніч. На дворі тріщать цикади, в розчинене вікно ллється неймовірне повітря, яке буває тільки в Ялті. Розторопні бізнесмени навіть бізнес організували: продають пусті закручені баночки з написом: ”Ялтинське повітря”. І думаєте що? Люди купують, аж виляски йдуть... Над містом нависли таємничі гори, серед гір, на перині з хмарок, вмостився сріблястий місяць.... Ми також вмостилися спати на широкому дивані по обидва боки від мами. Ми, якщо не спимо в окремих ліжечках, то лягаємо по різні сторони від мами, поскільки навіть вночі ми з Павлом можемо щось не поділити... Мама і Паша вже заснули, а мені щось не спиться. Згадую сьогоднішню пригоду і здригаюся від пережитого переляку. Ох, як добре, що все добре закінчилось! Ну яка різниця де святкувати день народження? На морі, на острові чи за святковим столом? Головне, щоб поряд були рідні і дорогі люди... Ближче підсовуюсь мамі під бік, про всяк випадок намацую рукою сонного Павла: спить як борсук, капосний... Як добре все таки мати найкращу в світі маму, яка не дозволяє їсти багато морозива і надовго пірнати, найкапоснішого і найріднішого брата-близнюка, тата, тьотю Олю, дідусів та бабусів... Годинник пробив дванадцяту годину ночі... О! Ми народилися. Я загадала бажання, щоб так було завжди, щоб поряд завжди були мої найдорожчі люди. Вже засинаючи, я подумала, що зробила величезне відкриття, розгадала таємницю щастя. Мені, семирічній, було невтямки, що вікова мудрість просто дійшла до моєї свідомості: не важливо де ти знаходишся, головне хто поряд... Провалюючись в сон, я подумала: все таки цей день народження найкращий в моєму житті!
Ілона та Паша Котовщик
с.Сухоліси Білоцерківського р-ну Київської обл.
Комментариев нет:
Отправить комментарий