Олександра Бондаренко. Томаківка та Хортиця - колиски запорізького козацтва

          Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!”

 М.Гоголь 

Розробка екскурсії
Тип екскурсії – комплексна.
За способом руху – пішохідна з використанням електропоїзда.
Довжина маршруту – приблизно 65 кілометрів
Тривалість маршруту – 2 доби.
Сезонність – весна-літо-осінь
Вікова категорія екскурсантів – середня та старша вікова категорія.
Маршрут руху: місто Марганець (ЗОШ№12) - селище Острів – пункт зупинки електропоїзда «Ревун» - станція «Запорізька Січ» - краєзнавчий музей - станція «Запорізька Січ» - станція Марганець

Картосхема маршруту. Умовними знаками позначено:

             Маршрут походу;           
- об’єкти першого дня походу;             
- об’єкти другого дня походу; числами на карті позначені: 
1 – місце розташування ЗСШ№12(початок походу); 
2 - Дніпровські плавні; 
3 - міст через річку Ревун;
4 – острів Томаківка; 
5 – зупинка «Ревун»; 
6 – станція Марганець(закінчення походу);
7 – станція «Запорізька Січ»; 
8 – сторожова козацька вежа; 
9 – краєзнавчий музей та історико-художній заповідник «Запорозька Січ»; 
10 – Каховське водосховище

Проведення походу

День перший.

Початок походу – місто Марганець, збір учасників  біля ЗОШ №12 о 8.30 ранку. Керівник походу, Бабіч Вадим Миколайович, знайомить присутніх з метою та завданнями походу, нагадує правила поведінки під час походу; оголошується план подальших дій та маршрут походу. 
О 8.45 – початок руху. Він проводиться вулицями Набережна та Київська до масиву плавневих лісів.

Зупинка 1

   Плавні в долині Дніпра поблизу міста Марганець – це залишки унікальної частини лісового масиву, що вкривав простори долини Дніпра від острова Хортиця до сучасного Нікополя й отримав в історичних джерелах назву «Великий Луг». Саме тут після проходження Дніпровських порогів Дніпро розділявся на велику кількість рукавів і проток, які омивали своїми водами безліч островів, великих і зовсім маленьких. Найбільшим із них (звісно ж після Хортиці) був острів Буцький або Томаківка, названий так через те, що саме навпроти нього в Дніпро впадала річка Томаківка. Усі ці острови та прилегла до Дніпра територія річкової долини навесні, після розтавання снігу, затоплювалася талими сніговими водами й дерева наче «плавали» у воді – від декількох днів до декількох тижнів. Звідси й походить назва лісів – «плавні». Кожен раз, розливаючись, Дніпро приносив на ці землі родючий мул і, коли вода сходила, тут починалося справжнє буйство зелені – дерева та кущі прагнули на всі 100% використати цей подарунок природи! Саме тут, за розповідями старожилів, траплялося бачити трьохсотлітні верби, товстелезні стовбури яких не могли обійняти й восьмеро чоловік, навіть узявшись за руки! Звісно ж, таких екземплярів ми зараз побачити не можемо, бо під час створення Каховського водосховища всі дерева з майбутньої зони затоплення були викорчувані та потрощені, а те, що залишилось зараз – малесенький куточок лісу – вже не затоплюється водами Дніпра щовесни і називається плавнями місцевими жителями скоріше за традицією… Але й зараз, ідучи стежками, протоптаними через цей лісом, вдихаючи чисте, цілюще повітря, слухаючи спів пташок, їх найрізноманітніші голоси, що звучать десь із гори, із зелених крон здоровенних кленів та тополь – отримуєш справжнє задоволення!

Зупинка 2

Стежка виводить нас до залізного мосту через річку Ревун. Колись ця річка була частиною Дніпра, що з одного боку омивала береги острова Томаківка (з іншого його омивало Річище - ще один із рукавів Дніпра). Вода в Ревуні мала сильну течію, а весною подекуди шуміла так, що звук був схожий на рик дикого звіра(звідси, за легендою, і походить назва - Ревун). Але й улітку, за розповідями старожилів, течія в річці була такою швидкою, а вода – прохолодною й чистою, що, стоячи босими ногами на мілині, можна було побачити, як ступні твоїх ніг поволі вкриваються піском, який несло течією! Зараз ці розповіді слухаєш і думаєш, що  про якусь казку йдеться, бо Ревун якщо й реве, то тільки як маленька дитина, - від болю і образи… Бо як же йому не ображатися, коли люди  відокремили його від Дніпра насипною дамбою, а щоб її не розбило хвилями, насипали на берегах купи гранітного каміння та обліпили берег бетонними плитами. Не тече вода в Ревуні, не хлюпоче… Заростає він поволі очеретом з рогозою, вкривається водоростями, замулюються його підземні джерела, й стає він потихеньку звичайнісіньким болотом. І, хоч місцеві рибалки ще й досі хваляться, що ловлять тут і красноперок, і щук, і судаків з линами та карасями, хоч випливають на плесо вужі з болотними черепахами, а, якщо поталанить, то й дику качку з виводком каченят побачити можна – все ж таки Ревун старіє, зникає…

Зупинка 3

Острів. Так називають тепер селище, що належить до міста Марганець і є його частиною. Саме островом ця територія не є вже майже 60 років – з того моменту, коли вищеописана дамба створила сухопутній зв’язок з островом Томаківка, а Каховське водосховище затопило своїми водами більшу його частину. І лише три речі не дають нам забути про часи козаччини – величезний залізний хрест, встановлений на найвищій частині острова, будівля місцевого краєзнавчого музею, який давно вже не приймає відвідувачів через потрощену експозицію та пам’ятний знак, встановлений на самісінькому березі водосховища на подвір’ї Миколи Ялового. Це чоловік уже посивілий, але в душі його ще не згасло молоде гаряче серце справжнього патріота, цінителя старовини, людина небайдужа до славного та трагічного минулого ріднокраю. Саме на його подвір’ї, серед гармат часів запорізького козацтва, стоїть гранітна стела, на якій вибито слова: «Тут, на острові Томаківка, у 1559-1625 рр. розміщувалась Томаківська Запорозька Січ…»   

Зупинка 4

Той же  острів,  але історія зовсім інша, як і часи та люди, що її створили…
 У 20-ті роки ХХ століття саме сюди, на острів Томаківку, приходить група робітників з великого міста, щоб показати власним прикладом місцевим селянам, як можна й потрібно працювати на землі по-новому – не для власної кишені, а для загальнолюдського щастя. Це були славнозвісні «двадцяти-п’ятитисячники», точнісінько такі, одного з яких ми можемо бачити у романі Михайла Шолохова «Піднята Цілина» на прикладі Давидова. Ці люди протягом п’яти-шести років закладають на острові фруктовий сад, і на його основі створюють комуну. Саме через це за нашим островом закріплюється нова назва – острів Комуна. І хоч саме господарство проіснувало недовго (уже на початку 30-х на його місці створюється колгосп), сад ще й досі щороку справно радує яблуками жителів Нікопольського району… А на згадку про ті часи на околиці селища Острів стоїть невеличкий пам’ятний знак про події, та людей, що їх творили…

Зупинка 5

Привал, відпочинок. Він у нас дуже насичений подіями: тут і ігрові моменти – футбол (на околиці села,на самісінькому березі Каховського «моря» є футбольне поле) і шахи з шашками, баталії з яких переростають у справжній турнір; тут і рибалки-аматори, що  випробовують свою вдачу, а надвечір ми отримуємо від них добрий внесок у загальний казан з юшкою… Розставлені намети, біля вогнища звучить гітарний перебір, стиха лунають дівочі голоси, виспівуючи про «простори, походи, гори, води»… Пора вкладатися спати, бо підйом вранці настане дуже-дуже рано…

 День другий

Вирушили, ще як тільки почало сходити сонце. Наша електричка прибуває до зупинки «Ревун» о пів на шосту.  Вмістилися всі у двох вагонах, квитки придбали прямо в провідників. Хтось усівся, закрив очі, щоб додивитися перерваний вранішній сон, хтось, розбурханий майбутньою зустріччю із Хортицею, пробує знайти собі співрозмовника, а хтось просто мовчки грає в шахи… Стукотять колеса, пролітають мимо нас краєвиди населених пунктів та польових ділянок, на яких, буває, вже показала свої перші несміливі паростки озимка… Приїхали!

Зупинка 1

Промайнула мимо нас електричка, потягла свої вісім вагонів у бік Запоріжжя, а перед нами височіє будівля станції «Запорозька Січ». Трохи заздрісно та радісно за запорожців: Січей було багато, і майже всі – на землях Нікопольського району, але й станцію з такою назвою, і добрячий музей, і навіть саму Січ відродили саме тут, а не в нас! Коли вже й у нашій місцевості люди зрозуміють, що історія – то справжнє золоте дно, і почнуть вкладати сили й гроші в розвиток туристичної інфраструктури саме нашого міста, відроджуючи минулу козацьку славу, як це вже давно роблять отут, на Хортиці? 
Думки-думками, а ми прийшли, щоб рухатися, пізнавати щось нове, і тому – в путь! Розтяглася на десятки метрів наша вервечка й посунула лісовою стежиною… Лунають голосні вигуки та сміх; свіже повітря, напоєне запахами соснової смоли, приємно холодить та лоскоче носа. Ось і берег Старого Дніпра – саме так називається та його частина, що відокремлює Хортицю від правого берега. Обидва береги вкрито легким туманом, повітря вологе, прохолодне. Стрімкі скелясті береги захоплюють подих, особливо, коли стоїш у декількох метрах від прірви. Перші за день світлини на пам’ять роблять завжди саме тут, на виходах давніх-предавніх  гранітів, що з’явилися в цих місцях за мільярди років до появи людини! Потім – знову ліс. Тільки вже з кленків та акацій. Один із юних краєзнавців побачив неподалік цілу купу – аж п’ять зразу! – грибів-печериць. З очима, що раптово загорілись від захвату, почав розповідати про те, як минулої суботи він з батьками вибрався в наші марганецькі лісосмуги й назбирав там два відра грибів(а вся сім’я загалом – то всі десять!) Тут хоч-не-хоч, а почнеш придивлятися пильніше, щоб не проґавити добру знахідку: місця тут теж грибні. Ніби підтверджуючи наші сподівання, з лісу на стежку виходять двоє жіночок, та не з пустими відрами, а повними грибочків. Наш експерт з мікології пильно-пильно придивляється до відер з грибами та трохи згодом промовляє: «Сироїжки. Грузді. Ми теж такі збирали.»

Зупинка 2

Козацька сторожова вежа. Це зроблена зі сталі копія з очеретяним дахом. Видно, багато дитячих рук та ніг пройшлося міцними щаблями драбини, що веде нагору, бо не вкрилася вона іржею, а виблискує на сонячному промінні, яке нарешті прорвалося через пелену з хмар, що вкривали небо під час нашого приїзду на Хортицю. А поки  піднімаємося - спускаємося щаблями, із задоволенням бачимо, що не всіх представників місцевої флори вбило своїм пекучим промінням літнє сонце – то тут, то там височіють, оправдовуючи свою назву, ніби з золота відлиті голови коров’яку скипетровидного. Коли придивитися уважніше, під ногами можна побачиш безліч маленьких квіточок польової гвоздики. Темно-зеленими купинками покриває схили балки та горбів чабрець, даруючи при кожному дотикові до нього неповторний запах степу… І, звісно ж – ковила! Не здалася пекучим сонячним променям, ожила, зазеленіла!.. Ми зібралися, спакували свої речі, складені біля вежі – і знову в путь! 

Зупинка 3

Спортивний майданчик одного з колишніх пансіонатів. Він становить собою дуже компактну територію, вкриту пісково-глиняною масою, трохи вогкуватою, але придатною для гри в міні-футбол. Саме тут і розпалюється справжня футбольна баталія. Описати її не можна, її треба бачити вочевидь або брати в ній участь. Одне скажу: за 2 години гри тут вилилося стільки пристрасті та енергії, що її могло б вистачити для забезпечення нашого міста теплом та електроенергією на той же проміжок часу!

Зупинка 4-5

Музей та Січ –
Тут, ясна річ,
Не треба балачок;
Тут кожну мить
Пора ловить,
Мов рибку на гачок!
Тут давнина 
Свої дива
Нам щедро відкрива;
Всміхнешся сам,
Кивне як вам
Козацька голова…

Про ці дві найголовніші зупинки, як бачите, і справді можна складати вірші – скільки найрізноманітніших почуттів виникає в душі після оглядин чудової експозиції музею, після того, як побував на території історико-художнього заповідника «Запорозька Січ» та послухав розповіді сивочолого гіда, у кожному слові якого – гордість за своїх хоробрих та несамовитих предків і гіркота від згадки про нинішні часи, а ще – жевріюча десь у глибині душі надія, що не все ще втрачено, що ще знайдуться розумні голови, котрі  дозволять знову розквітнути ріднокраю! Саме тут, на площі, серед куренів, згадуються рядки з творів і Гоголя, і Малика, і Шевчука.  Досить лишень закрити очі, трохи постояти… - і ось уже з куренів виходять, весело шкірячи зуби, лицарі чубаті на чолі з батьком-отаманом, обговорюючи деталі майбутнього бойового походу… Сама земля тут просякнута духом козацької вольності та звитяги, і гріх тяжкий – не знати своєї історії, живучи в ТАКИХ місцях! Ще більший гріх — нічого не робити для увіковічення тих, кого знали по всій Європі – славних земляків наших: Дмитра Байду, Івана Підкову, Петра Сулиму, Петра Сагайдачного, Івана Сірка, Богдана Хмельницького та багатьох-багатьох інших не менш видатних історичних постатей, нерозривно пов’язаних своєю діяльністю, боротьбою, всім своїм життям з островами Хортиця та Томаківка, з нашою землею! 

Повернення додому

Стукотять колеса електрички, навівають нові думки Ми їдемо назад, до Марганця. І хто зна, може, й серед нас, тих, хто здолав за ці два дні таку велику відстань, знайдеться бодай одна людина, яка, ставши на дорослий шлях, буде тим, ким свого часу спромігся стати «академік із кочегарки», видатний учений зі світовим ім’ям Борис Мозолевський. Він прославив наш придніпровський край знахідкою скіфської пекторалі. Може, хтось із нас візьме на себе відповідальність і покладе своє життя заради великої цілі – відродити й біля нашого міста справжню козацьку Січ, яка дасть нове дихання нашому гірняцькому місту, і стане воно туристичною перлиною Дніпропетровщини. 

Фото 1 . Урочище Ракшино, біля міста Марганець. На задньому плані – плавні Дніпра. 

  

Фото 2. Меморіальна дошка на подвір’ї Миколи Ялового

 Фото 3. Каховське водосховище 

Фото 4. Острів Хортиця. «Обидва береги вкрито легким туманом, повітря напоєне вологою, прохолодою. Стрімкі скелясті береги захоплюють подих, особливо як стоїш в декількох метрах від прірви».(цитата з тексту)
.

Фото 5. Острів Хортиця. Як не обійняти козака, він такий рідненький!

Фото 6. На острові Хортиця

Фото 7. Біля музею на острові Хортиця

Олександра Бондаренко.

м.Марганець Дніпропетровської області