Лісовими стежинами:
стародавнє Городище
Так сталося, що літо 2015 рокі ми провели вдома, майже нікуди не їздили: зійшлися до купи декілька факторів — війна на сході України, нестабільна ситуація в країні, коливання цін та маминої зарплатні... Тому запланована поїздка в Карпатські гори провалилася з тріском. Десь аж на серпень намічалося дві малюсінькі поїздочки в табори. Та це для нас – крапля в морі. Ми люди активні і любимо мандрувати, а тут... майже все літо мусимо сидіти вдома! Невідомо звідкіля прийшла думка: а чому саме ми маємо “сидіти” вдома? А мандрувати вдома не можна? І в нас відкрилися очі на одну важливу річ: людям властиво не бачити нічого в себе під носом. Ми от, наприклад, роками їздили до Криму, захоплювалися його мальовничою природою, збирали гербарії, фотографували пейзажі. Ось в Карпати хотіли гайнути… там же така краса! Стоп. А в нас в Київській області Білоцерківського району, в селі Сухоліси, яке розташоване прямо під лісом, немає ніякої краси? Чи ми її просто чомусь не помічаємо, можливо тому, що звикли і не звертаємо ніякісінької уваги: як на щось буденне і не цікаве? Невже це правильно? Звісно, що ні!
Сухоліський ліс –– населений лисицями, зайцями, дикими кабанами, козулями, сойками, одудами, дятлами, а ще казками і оповідками про Лісовиків та Мавок. Він, ліс, сам по собі являється живим організмом, живе своїм власним життям: десь в глибокій норі столітнього дуба зачаївся могутній чаклун – Король Вужів, десь квітне папороть, а десь прошкують двоє невтомних мандрівників з надією розгадати і містичні, і наукові таємниці свого лісу…
Стародавнє городище – посланець минулих століть, а можливо й тисячоліть, зі своїми жителями, на його схилах аж кишать такі рідкісні представники жуків: носоріг, олень та бронзівка…
Досліджуючи околицю Сухоліського лісу ми знайшли цікаву рослину – плаун. Спустившись в старі піщані кар’єри, зустріли малопоширені гриби – зеленушки... Це ще не повний перелік «перлинок» нашого рідного краю, варто тільки глянути довкола: і ось вони, «перлини»! А ми їх не помічали…
Слабкою втіхою являється, що ми не одні такі. Здатність шукати щось гарне в космосі і не бачити казково красивої троянди у власному садку – це дивна властивість багатьох людей.
І ще одне: як би не було красиво навколо, а чистоти ще ніхто не відмінив. Сама гарна галявина в віночку квітучих ромашок, втратить свою привабливість як тільки чиясь лиха рука кине на неї пакунок зі сміттям... Вирушаючи в свої пошукові експедиції, ми забрідали в такі нетрі лісу, де, здавалося б, взагалі не ступала нога людини. І, думаєте, що ми там зустріли? То тут, то там натикалися на «сліди цивілізації»: порожні пляшки, подерті ганчірки, старі черевики, зіжмаканий папір... Варто задуматися про оточуючий світ, що ж залишимо для нащадків? Хоча, якщо чесно, ми так глобально ще не мислимо... Нам і самим дуже хочеться жити в чистому світі, купатися в чистому ставку, засмагати на чистому пляжі і збирати гриби в чистому лісі!
Найбільш правильно, на нашу думку, було б чинити так: замість пустопорожньої балаканини про екологічні проблеми в Північному Індокитаї, Східній Антарктиді, Південній Африці, Королівстві Ельфів та інших екзотичних місцях, взяти граблі та віника і прибрати на березі Сухоліського ставка. Адже десь далеко простіше індокитайцям, африканцям, ельфам або ще комусь, порядок навести, а от прибрати на березі рідного Сухоліського ставу жоден індокитаєць не приїде допомогти. Тут нам самим потрібно працювати. І не зітхати за відсутністю можливості помандрувати в Гімалаї, щоб черпати натхнення для написання віршів та картин в їх кришталевих вершинах, а вийти, наприклад, на схил старого піщаного кар’єру і помилуватися зубчастою стіною величних сосон на фоні лазурового неба... Так натхнення вистачить не на одну сотню шедеврів. Втім, це наша особиста думка, ми її нікому не нав’язуємо.
А от доглядати і берегти природу рідного краю – це вже обов’язок кожного.
Ще раз хочемо наголосити: шановні друзі! Зверніть увагу на скарби саме свого регіону. І, повірте нам, ви будете просто ошелешені!
Це, так би мовити, була “приказка”, “казка” буде попереду...
Дослітити вирішили спочатку історичний об’єкт, а саме Городище на березі річки Рось. Це, так би мовити, об’єкт солідний...
Впринципі, наша зацікавленість Городищем почалася, мабуть, з тих пір, як ми почали взагалі чимось цікавитися. Ми прекрасно знали, що десь на тім боці лісу є залишки старого Городища, Змієвий Вас, десь там колись знаходилися старі Сухоліси... Тобто теорію ми ніби-то мали, а ось практику... Відома істина: теорія без практики мертва! Ну і в чому проблема???! Вперед! Ну ось, розпочинаємо нашу розповідь. З чого почати? Ну з початку і почнем...
Ми проживаємо в селі Сухоліси – це мальовниче село, яке розташоване під самісіньким лісом в Білоцерківському районі Київської області. Пройшовши через ліс 4 кілометри можна потрапити до річки Рось, на її березі й знаходяться залишки стародавнього Городища, а також Змієвий Вал, який починається біля круч Дніпра, проходить біля Корсуня, йде на Богуслав, Рокитне, Сухоліси, Білу Церкву, перетинає біля села Фурсів річку Кам'янку й губиться на Сквирщині біля села Почуйки. Стародавнє Городище свідчить про те, що місця довкола сучасних Сухоліс були заселені з давніх-давен. Спочатку село Сухоліси було розташоване на лівому березі річки Рось і простягалося від Молодецьких лук попід річкою аж до села Острів. Дворів було дуже мало. Не раз доводилося боротися проти різних кочових племен, про що свідчать укріплення на березі та земляний вал, прозваний в народі Змієвим. В зв`язку з тим, що під час розливу річки Рось луки всі заливалися водою і це приносило велику шкоду господарству, а поля знаходилися аж за три кілометри від села, на другому боці лісу, то жителі Сухоліс були переселені приблизно в 1852-1853 роках поміщиками на нове місце. Назва Сухоліси збереглася. В літописах фігурує з 1740 р, де згадується: в 1740 р в Сухолісах було 26 хат. Жителі жили бідно. Сільська церква була маленька «мізерна, вкрита соломою, зкладена із осикових кругляків». До речі, свою церкву жителі села забрали на нове місце поселення: перекочували її через весь ліс на дерев'яних катках. Але зробили вони це набагато пізніше. Певний період часу Сухоліська церква була перехрещена на католицьку. Втрутилася графиня Браніцька: єдина православна в родині Браніцьких-католиків, вона повернула місцевим жителям їхню святиню. Ця церква стояла в селі до 1849 року, потім було збудовано нову дерев`яну церкву, яка стоїть і по сьогоднішній день.
Це була офіційна версія виникнення села Сухоліс. Тут нам дуже домомогла Любов Тимофіївна – завідуюча Сухоліської бібліотеки. А от розпитуючи в старих людей історію села(ми так захопилися, що й незчулися як почали не просто мандрувати, а й проводити дослідницько-пошукову роботу...), нам довелося почути доволі-таки цікаву, таємничу, навіть похмуру історію:
З давніх-давен села, які були розташовані поміж лісом та річкою, вважалися «нечистими». Кажуть, що в давні часи, на зорі християнства, в такі села були заслані представники старого язичницького культу: знахарі, волхви, відьми… Чи висилали їх на пусте місце подалі від добропорядних християн, чи вони селилися вже в обжитих місцях близьких для них, наприклад біля язичницьких капищ, невідомо. Розповідають, що Сухоліси відносяться саме до такого типу села. Християнське духовенство всіма силами намагалося викорінити це явище. Все населення стародавніх Сухоліс було похрещеним, в селі збудували церкву. Але близьке місцерозташування річки та лісу, на думку священників, шкідливо впливало на їхню паству (по легендах в річці Рось в ті старі часи була купа русалок та водяників, а в Сухоліському лісі – мавок та лісовиків і ще хто-зна якої «нечисті», яка шкідливо впливала на місцевих поселян). Отже, саме священнослужителями було прийняте рішення перенести село в більш безпечне місце. Так і зробили. До речі, назва «Сухоліси» пішла від словосполучення «сухий ліс»(пише Вікіпедія), мовляв у нас немає боліт. А якщо вірити місцевим оповідкам, то колись в давнину місцеві відуни могли своїми закляттями відвернути (чи викликати) від своїх полів дощ. Коли навколо йшли заливні дощі і урожай гинув та гнив на полях, над полями сухолян світило ясне сонечко і дозрівали хліби. Ось така народна легенда існує в наших краях))))
Це була офіційна версія виникнення села Сухоліс. Тут нам дуже домомогла Любов Тимофіївна – завідуюча Сухоліської бібліотеки. А от розпитуючи в старих людей історію села(ми так захопилися, що й незчулися як почали не просто мандрувати, а й проводити дослідницько-пошукову роботу...), нам довелося почути доволі-таки цікаву, таємничу, навіть похмуру історію:
З давніх-давен села, які були розташовані поміж лісом та річкою, вважалися «нечистими». Кажуть, що в давні часи, на зорі християнства, в такі села були заслані представники старого язичницького культу: знахарі, волхви, відьми… Чи висилали їх на пусте місце подалі від добропорядних християн, чи вони селилися вже в обжитих місцях близьких для них, наприклад біля язичницьких капищ, невідомо. Розповідають, що Сухоліси відносяться саме до такого типу села. Християнське духовенство всіма силами намагалося викорінити це явище. Все населення стародавніх Сухоліс було похрещеним, в селі збудували церкву. Але близьке місцерозташування річки та лісу, на думку священників, шкідливо впливало на їхню паству (по легендах в річці Рось в ті старі часи була купа русалок та водяників, а в Сухоліському лісі – мавок та лісовиків і ще хто-зна якої «нечисті», яка шкідливо впливала на місцевих поселян). Отже, саме священнослужителями було прийняте рішення перенести село в більш безпечне місце. Так і зробили. До речі, назва «Сухоліси» пішла від словосполучення «сухий ліс»(пише Вікіпедія), мовляв у нас немає боліт. А якщо вірити місцевим оповідкам, то колись в давнину місцеві відуни могли своїми закляттями відвернути (чи викликати) від своїх полів дощ. Коли навколо йшли заливні дощі і урожай гинув та гнив на полях, над полями сухолян світило ясне сонечко і дозрівали хліби. Ось така народна легенда існує в наших краях))))
“Розібравшись” з рідним селом, вирушаємо до Городища... На жаль, залишки старого Городища манять до себе не тільки нас. Останнім часов біля руїн трапляються так звані «чорні археологи». Це пов`язано знову таки з історичними фактами і, звісно, з легендами:
В 1240 році хан Батий пограбував і поневолив населення всієї правобережної України, в тому числі і населення Сухоліс. В 1363 р. татаро-монголи були вигнані із країни. В 1570 р Сухоліси захопили польські магнати. Неодноразово населення підтримувало повстання проти польських поневолювачів. Під час боротьби українського народу проти польської шляхти в 1596 р. Северин Наливайко переправлявся через річку Рось і Сухоліси. Він ішов у місто Біла Церква для з`єднання з Матвієм Шаулою та Лободою, щоб спільно виступити проти польських військ пана Жолкевського. В 1790 р. все Білоцерківське староство разом з Сухолісами було подароване польським королем Станіславом Понятовським в спадщинне володіння коронному гетьману Ксаверію Браніцькому. Неподалік від Городища є так званий млин графині Браніцької (теж історична памятка!!!).Факти, які ми описали вище обросли легендами: як і годиться, всі вони пов`язані з незліченними скарбами монголо-татарських ханів, козацьких гетьманів, графів Браніцьких… Де правда, де вигадка – невідомо. Наш дідусь як був малим хлопчаком, в компанії зі своїми друзями постійно те й робили, що шукали козацький скарб. Інколи дійсно щось знаходили... Є така легенда: козаки збудували під рікою Рось підземний лаз. Навіщо? Невідомо. Можливо для того, щоб непомітно для ворога зненацька можна було з`являтися то на одному, то на іншому березі ріки, можливо щоб в випадку небезпеки можна було надійно сховатися: ну хто вас стане шукати під землею під річкою?! А коли покидали наші місця, козацький скарбничий – старий та мудрий козак-характерник, сховав в тім лазі козацьку казну. Незліченні скарби були в тій казні: срібна зброя, дорогоцінне каміння, золоті дукати… Склали те добро козаки в човен та й поставили в підземному лазі під рікою і входи-виходи засипали землею та замаскували. А старий козак-скарбничий ще й заговорив тей лаз закляттям: мовляв, дасться зачарована козацька казна лише в руки справжньому козакові – патріоту своєї неньки-України, який забожиться самою страшною клятвою витратити все добро на благо рідного краю…. До сих пір скарби так і лежать під рікою.. Не дочекалися ще вони справжнього козака….Собі спробувати почукати чи що...
Ще існує багато такого типу легенд та народних оповідок, на які, як метелики на вогнище, злітаються різноманітні «шукачі скарбів». На жаль, приносять вони саму лише шкоду: якщо хтось щось і знаходить, то все, звісно, йде їм в кишеню, а не в краєзнавчі музеї. Страждають залишки Городища і легендарного Змієвого Валу. На нашу радість в цьому році ми не зустріли в цьому дивному куточку ніяких «копачів», але сліди їхнього перебування мало не на кожному кроці. Добираючись до верхівки горба залишків Городища, ми раз десять падали в великі ями та маленькі ямки, якими покриті всі підступи до заповітного горба….
Сказати по правді, то ми не відмовилися б пошукати скарби. І, звісно, щось знайти... Можливо, колись організуємо саме експедицію з пошуку скарбів...
Чудова природа Надросся таки заслуговує на захист та назву «зелена перлина», а в комплекті з Городищем та Змієвим Валом являється історичною цінністю не тільки Київщини, а й всієї України та й людства в цілому.
Краса природи на стародавньому Городищі просто вражає: крім того, рослинний та тваринний світ наскільки цікавий та різноманітний, що заслуговує на дещо детальніший опис. Отже:
Біля Городища ми знайшли четвірку представників роду комах, які нас дуже зацікавили:
Бражник мертва голова – метелик, який занесений до Червоної книги України .
Ні в лісі, ні на луках, ні в селі цього похмурого красеня ми не зустрічали, але: дивно, але факт: такі метелики водяться на території Сухоліського елеватора. Чомусь там цим метеликам подобається…..
Жук-олень(також занесений до Червоної книги), з давніх- давен безжально винищувався із-за невігласів, які, на жаль, ще не перевелися до наших днів. Мовляв, цей жук – хижак: душить маленьких курчат та каченят!!!!)Бронзівка( жук занесений до Червоної книги і ніби то зустрічається на Україні лише в лісах Гірського Криму…)
До речі, такий жук являється частим гостем і в нашому садку.
Малопоширений жук-носоріг, також зазнав переслідувань, як і жук-олень….
Всіх цих комах ми зустріли в межах Городища в великій кількості. Як ми уже сказали, зустрічаються вони і в інших місцях нашої округи, але біля Городища – особливо часто. Дуже цікаво – чому?
А от з усього розмаїття рослин ми особливо звернули увагу на річкових «жителів»: латаття біле та жовте. Ці чарівні квіти постійно потрапляють в руки... ні, не русалок, а жадібних туристів, які так і норовлять нарвати собі цілий оберемок цих казкових рослин. Не дарма ці квіти занесені в Червону книгу України… На нашу думку, потрібно акцентувати особливу увагу на заходах по збереженню цих диво-квітів...
Милуємося краєвидом і сваримо самі-себе: скільки цікавого було буквально в нас під носом, а ми його не бачили до цієї пори... Мама, яка дуже активно відгукнулась на нашу діяльність і тепер мандрує разом з нами, нас втішає: мовляв краще пізно, ніж ніколи. Розповідає нам казку про Змієві Вали: давним-давно, в незапам’ятні часи зійшлися у смертельному двобої велетенський змій-людожер та слов`янський богатир. Довго вони билися чи ні – про те вже ніхто сьогодні не знає. Відомо тільки, що перемігши Горинича, запряг його витязь у богатирський плуг та й погнав чистим полем. Тільки одну борозну зміг проорати змій – надірвався бідолашний… Ще й сьогодні могутнім валом здіймається той останній слід, залишений триголовим чудовиськом на землі Руській. Так говорить народне сказання про походження системи валів на території Київської Русі.
Казка казкою, легенда легендою, але ж стає питання: як же воно було насправді?
«В 4 км на юг от села Сухолесы, на берегу реки Рось, расположены остатки фортификационных сооружений — крепостной ров круглой формы, диаметром около 50 м. На верху рва установлен камень с табличкой советских времен. Предположительно, ров XV—XVII веков, возможно, более древний. Раскопки не проводились. Сооружению грозит уничтожение в связи с выделением участка под частное строительство….»
Таку не зовсім втішну інформацію видає нам нам всезнайка-Вікіпедія. Загальновідомо, що вали – це споруди оборонного типу. Розрізняють вали земляні і такі які будувалися з каміння(переважно зустрічаються в гірських районах). На території України, до речі, існують лише земляні вали. Взагалі-то, система фортифікацій поряд з валами включала в себе ще й рови. Як правило, рів розташовувався перед валом і заповнювався водою. Однак рови з водою на території України не характерні, вони використовувалися при зміцненні оборонних потужностей великих міст.
Що стосується зауваження про загрозу зникнення від забудов – невідомо. Але що дачне містечко підібралося дуже близько до цих памяток – факт. Навколо Городища, до речі, чисто, а ось по узбережжі….Ми засмутилися: під могутнім явором лежить купа скла, в березовому гайку – гора пластикових пляшок, в річці плавають пачки з-під цигарок… Неприємна картина.
Якось не бережемо ми Богом дану нам красу довкілля. А краса дійсно така, що хоч чи картини малюй, чи вірші пиши – натхнення кругом, куди не кинеш оком. Аби не сміття. Хто винуватий – традиційне питання. Жителі дачного поселення кажуть – туристи! Туристи кажуть – місцеві жителі! А ми кажемо – мабуть таки всі ми: і дачники, і туристи, і школярі, і дорослі…Всім разом потрібно берегти свій рідний край…
Заморилися ми сьогодні... Але й позитивних емоцій набралися. Мама питає чи серйозні наші наміри стосовно пошукових робіт.
– Ще й які серйозні!!!
– А хочете ще одну легенду послухати?
– Хочемо! Про що?
– Про кого. Про Короля Вужів.
Ми ніколи не чули такої оповідки. Виявилося – це одна із легенд Сухоліського лісу...
Нападаємо на маму: мовляв, чому раніше не розповідала?
Мама якось єхидно відповідає:
– Не помічала зацікавленості в декого... ну щодо місцевого фольклору. ..
Нам трохи соромно. Ну потрібно ж було бути такими байдужими до рідного краю...
Слухаємо казку:
В самісінькому центрі Сухоліського лісу стоїть дуб. Старий-престарий, подейкують має він не одну сотню років. В корінні цього столітного красеня є бездонна нора, а в тій норі проживає могутній чаклун – Король Вужів. Це великий і могутній вуж, скільки йому років – того ніхто не відає. Кажуть, що він безсмертний…. Вуж кращий друг Лісовика, Мавки та Русалки служать всевладному чарівникові. В темні беззоряні ночі Король Вужів збирає в лісі чарівні корінці та трави, щоб варити з них чаклунське зілля, а коли місяць уповні – гріється під його прозорими промінцями, спілкується з лісовими духами, слухає казки, що розповідають йому сови… Король Вужів не носить корони, замість корони він одягає золоті сережки з коштовними камінцями. Саме по цих золотих сережках і можна його пізнати, якщо випадково зустрінеш його в лісі: у всіх вужів сережки просто жовтого кольору, а в Короля Вужів – золоті! Але зустріти його майже не можливо, а от в ніч на Івана Купала, якщо ти не побоїшся духів темряви, які гуляють в цю ніч і дійдеш до столітнього дуба, стежки до якого охороняють лісові химери, не побоїшся пройти через зарослі папороті, горюн-трави та мандрагори – проси у Вужа що забажаєш, він виконає будь-яке твоє бажання…
Казка нас просто зачарувала. Особливо Ілону. Ілона, щоб ви знали – поетеса. Вона тут же вмостилася поему писати на основі цієї легенди. Якщо захочете – дамо почитати.
Що ще сказати? Ми дізналися багато важливого і, що цікаво, мандруючи через Сухоліський ліс до річки Рось ми познаходили такі кутики природи, які без перебільшення являються «перлинами» української природи – про їх існування ми навіть не підозрювали... Хм. А нам сподобалося! І мандрувати, і досліджувати... Не будемо зупинятися. В нашому Сухоліському лісі ще скільки всього цікавого сховалося....
Лісовими стежинами: околицяМи не на жарт захопилися дослідженнями!
Як досвідчені мандрівники, вирішили якось систематизувати свої пошуки, а саме взяли і склали план дослідження околиці Сухоліського лісу(чи околиці Сухоліс – це одне й теж самісіньке, адже село розташоване на околиці лісу, а ліс починається на околиці села...) План – це штука серйозна. Відразу видно, що серйозні люди займаються серйозною справою...
1.Сухоліський став.
2.«Бурчак».
3.Піщані кар`єри.
(Ви не хіхікайте з нашого плану, то тільки здається, що він маленький, а насправді він дуже місткий. От прогуляйтеся разом з нами до ставка, потім помилуйтеся “бурчаком” та в кар’єри завітайте...)
Ну, згідно плану, починаємо:
1.Сухоліський став.
Між лісом та селом біля Сухоліського лісництва розмістився невеличкий ставок: мальовничий, в віночку плакучих ів та верб, зарослий осокою. На березі сидять де-не-де рибалки – вудять рибу. На протилежній від села стороні ставка є щось на зразок піщаного пляжу: там пологий спуск, рівненька ділянка білого пісочку. Прямісінько над ставком росте сосновий бір: пахне хвоєю, шумлять величні сосни, співають птахи. Є три чи чотири дерев`яних столи та лави – місце для відпочинку. Але: ставок зовсім не придатний для купання. Давним- давно він замулився, заріс ряскою, зацвів... Колись тут був цілий комплекс для відпочинку. Стояла дерев`яна сцена, були десятки лав та столів. Тут традиційно проходили народні гуляння свята Івана Купала, які в нас співпадають з Днем села. Ставок був розчищений, на мілководді на чистенькому пісочку бовталася малеча, в прозорій воді плавали старші діти та дорослі. Місцеві жителі, а також приїзджі актори показували різні номери: хто співав, хто танцював, дівчата перевдягалися в русалок, водили хороводи, пускали вінки та перескакували через вогнище. Конкурси різні проводилися, наприклад потрібно було видертися по стовпу, щоб дістати старий чобіт, прив’язаний до верхівки вищеназваного стовпа. Сам по собі чобіт цінності не мав, але тому хто його дістане дарували прекрасний приз – живе порося... А одного разу приїхали виступати чи то спецназівці, чи то ще якісь супер-бійці.Так от вони різні прийоми показували, димові шашки кидали і взагалі так сподобалися місцевим хлопчакам, що їм(спецназівцям) ледве вдалося від них(місцевих хлопчаків)втекти. Вони(хлопчаки)як пришиті весь вечір ходили за спецназівцями і вимагали ще щось таке супергеройське продемонструвати.... Це було, здається, ще до нашого народження. Потім ставок поступово замулився: кажуть, що забилося підземне джерело яке постачало в ставок чисту воду. Столики та лави частково зникли, частково їх навіщось хтось поламав… Івана Купала почали святкувати біля сільської ради. Ну що це за Івана Купала біля сільради!!?? Як на наш погляд – біля ставка набагато і краще, і цікавіше, і правильніше, але нашої думки не питають, ставок не чистять(чули таке, що потрібна техніка, якої мабуть чи немає, чи хтось не хоче, чи не може дати…)
Навесні навколо ставка буяють буйним цвітом акація та бузина, а влітку та восени прямісінько попід стежкою до ставка ростуть бабки та решітки. Якось одного разу ми обходили майже весь ліс в пошуках грибів і вже верталися розчаровані додому, як раптом натрапили на цілу купу грибів під Сухоліським ставком неподалік села!
2.«Бурчак»
Між околицею лісу і селом у нас є цікава місцина, яка в нашому селі називають «берегом», поскільки там грунтові води дуже близько підступають до поверхні грунту. Там протікає потічок, який по місцевому називається «бурчак», можливо тому, що навесні він наповнюється водою і починає «бурчати»? Це невеличкий за розміром потічок який впадає в Сухоліський став. Він зарослий ряскою, мілкий і, на жаль, не зовсім чистий… Неподалік бурчака, ближче до лісу, ми знайшли рослину яку в нашій місцевості ми не зустрічали більше ніде: там росте плаун. Його зовсім небагато, знайшли ми його лише в трьох місцинах. Неподалік «бурчака» є безліч копанок – їх копають місцеві жителі для господарчих потреб: полити город, пустити плавати гусей чи качок… Для краси та престижу врешті-решт: хто ж відмовиться мати власне озеро!!! Вся територія «берега» являє собою цілу систему таких собі міні-ставочків. Виглядає дуже гарно. Шкоди не приносить ніякої, навпаки: люди чистять свої озерця, прибирають навколо, підтримують чистоту та порядок.
3.Піщані кар`єри.
Якщо трішки пройти від Сухоліського ставка по лісовій дорозі в сторону лісу, то потрапимо прямісінько до старих піщаних кар`єрів.
“Старий” піщаний кар`єр розташований наліво від дороги, “новий” піщаний кар`єр – направо від дороги.
Їх є два, один називається «старий», а інший – «новий», хоча і в тому, і в іншому вже давно не проводять видобуток піску, обидва заросли деревами. В «старому» кар`єрі ростуть величезні сосни, акація, де-не-де – вільха чи береза, в “новому” кар`єрі біля величезних сосон та акацій ростуть невеличкі сосонки та ялиночки – їх посадили не так давно.
Коли наша мама ще була школяркою, в школі існувало таке чи то правило, чи то традиція: на уроках трудового навчання діти їздили садити в ліс деревцята. Так от деякі з ялиночок в кар’єрі садила якщо і не наша мама, то хтось із її друзів чи однокласників...
В «новий» кар`єр ходимо збирати маслюки, в «старий» – зеленушки. Обидва кар`єри виглядають дуже мальовниче, в них запросто можна знімати різні по жанру фільми: від пригодницьких бойовиків до фільмів жахів. Загальна картина кар`єрів просто на очах міняється від природних факторів: світить сонечко – навколо красиво і життєрадісно, набігли чорні хмари – і по спині чомусь починають бігати «мурашки».
І в «старому», і в «новому» кар’єрі вода знаходиться близько під поверхнею грунта. То тут, то там трапляються калюжі, болітця і навіть ставочки. Вони замулені, заболочені, зарослі осокою. Але це зараз так. Ще як наша мама була нашого віку, в новому кар’єрі був чудовий великий і чистий ставок. І дорослі, і діти залюбки бовталися в ньому в свій вільний час. З часом ставок замулився, затягнувся і тепер на його місці залишилася калюжа, яка заросла осокою та іншими болотними рослинами…Ми його ледь знайшли. Шкода… Як ми вже писали під фотографією ставка : «Ми хочемо купатися!» І, мабуть, не тільки ми. Всі наші друзі, однокласники та знайомі ох які б були раді, аби в нашому селі було місце для купання! До річки йти далеко – 4 кілометри – та й мама самих не відпускає… Інша справа, якби водоймище було безпосередньо в Сухолісах. Але з кар’єром справа така самісінька, як і з ставком: розчищати нам місце для купання ніхто не спішить…..
Повертаючись з річки Рось, ми вирішили зрізати дорогу і поїхати до села через кар’єр (основна дорога до села веде в об`їзд кар’єрів), помітивши невеличку стежечку, яка, на нашу думку, вела в потрібному нам напрямку. Потрапили ми на дуже цікаву стежину: ця стежка знаходилася на стику двох кар’єрів, вона петляла то вверх, то вниз, то впиралася в велику сосну, яка росла над урвищем, то, звиваючись гадюкою, різко повертала в сторону. Поскільки ми тягли з собою ще й велосипеди, то в результаті ми отримали екстремальну прогулянку на гірській дорозі….))) Стежина не мала логічного завершення, тобто не вела нікуди: губилася в непролазних хащах в десятку метрів від дороги, яка вела вже безпосередньо до села. На «стежині скаутів» (так ми її назвали, з недавніх пір ми зацікавилися цією організацією і вже майже являємося членами Білоцерківського Пласту (пластуни – українські скаути))ми знайшли цікаву споруду: отже, комусь ця стежина також припала до смаку, як і нам. Через декілька днів ми повернулися на «стежину скаутів», щоб поглянути на неї ще раз, вже ми були безвелосипедів. Господаря споруди ми не знайшли, але ми думаємо, що він не буде проти, якщоми покажемо стежку та споруду своїм друзям -скаутам, яких ми мріємо привести в це місце та своїм однокласникам. 
І ще: куди б ми не заїхали, в який би глухий кутик не потрапили – скрізь зустрічаються сліди людини. В поганому розумінні цього словосполучення. Там пуста пляшка, тут шматок газети, а ще дальші якась ганчірка валяється…Неприємно. Ми писали про водоймища – наша сама велика мрія, щоб їх розчистили, щоб вони стали придатними для купання. Але навіть якщо й не розчистять, то хоча б зберегти нам те, що є: не забруднювати їх сміттям, ну невже так важко винести сміття де-інде, а не кинути в ставок??!! Хай хоч жабкам буде комфортно купатися, як уже не нам…
Лісовими стежинами: в пошуках лісових озер
Завтра в нас запланований похід: йдемо шукати Чорно-Блакитне озеро…Взагалі маємо відомості про існування в Сухоліському лісі двох озер: Чорно-Блакитного та Ковалевого. Вирішили спочатку знайти Чорно-Блакитне.
Дещо пояснимо:
Чому Чорно-Блакитне? Блакитне – ця назва поширена серед жителів села, а от працівники Сухоліського лісництва називають його Чорним…
Ми давно вже зацікавилися темою лісових озер, але(як ми вже казали) часто так буває, що не бачиш того, що знаходиться в тебе під носом. Так і в нас: ми, начебто, місцеві жителі, а Сухоліський ліс знаємо дуже погано. Ба! Майже зовсім не знаємо..
Ну от, послухайте як все почалося. А почалося все з чупакабри. Це було в позаминулому році. По селі ходив поголос, що в нас завелася чупакабра. А де ж її бачили? І там, і там, і там бачили, а кубло її в лісі біля Блакитного озера – там її бачили найчастіше… «А де в нас є Блакитне озеро!!??» – здивувалася наша мама, якій колеги по роботі розповідали жахи про чупакабру. Виявилось, що озеро є, а мама про нього нічогісінько не знає. Потім був похід в лісове господарство, де мама та її допитливі колеги розжилися на карту лісових урочищ. І почалися мандри. Мама вдалася в нас: любить мандрувати. Озеро вона знайшла(чупакабри не бачила). В Сухоліському лісі, крім квартальних доріг, є й інші дороги: Косенька, Бакова, Острівська, Нова Острівська… По якому принципу вони були прокладені – не відомо. Ще є безліч великих, гарно протоптаних стежок та ледь помітних, вузеньких стежин… Одним словом ліс і з картою являється складним для мандрів. Ці дороги, озеро та все цікаве, що траплялося мамі та її колегам-подругам на лісових стежинах( по мірі своїх скромних познань в топографії) було помічено на карті. Ми були в курсі маминих екскурсів в нетрі Сухоліського лісу, і час від часу мандрували з нею, в більшості випадків в пошуках грибів та ягід. А тепер ось мандруємо з науковими цілями…
Нещодавно ми завершили дослідження Городища та околиць села Сухоліси. Як виявилося, щось досліджувати надзвичайно цікаво! Отже, завтра ми займемося ще одним дослідженням. Хоч бери та зараз в ліс біжи!!! І де ж те «завтра»???
29.06.15 р.
Для того, щоб добратися до потрібного кварталу, нам треба проїхати аж в кінець села вулицею яка тягнеться попід лісом(в бік містечка Рокитно)і по-місцевому називається Новоселиця. Їхати далеченько. Нарешті кінець села, ми заїзджаємо в ліс. Мама чомусь заклопотана. Причина виявилась доволі банальною: вона не пам`ятає в якому саме кварталі знаходиться потрібне нам озеро... Заїхали ми в районі 16 та 17 кварталів і почали рухатися в глибину лісу по квартальній дорозі. Над селом росте акація, дальші пішла вирубка – на ній підростають молоді сосонки, потім дубина, потім великі сосни. Потім…
– Стоп!
Низина. По праву сторону – величезні сосни, по ліву з`явилися граби, осики, вільхи, берізки. Мама каже, що місцина схожа на ту, в якій вони знайшли лісове озеро. Квартальний стовпчик показує, що ми проїхали 33 квартал і знаходимся в 40 кварталі. Будемо шукати. Заходимо в 40 квартал. Ходимо та й ходимо, а озера все немає та й немає… Мама видирається на дерево(в лісі зовсім немає покриття мобільного зв`язку) і дзвонить своїй колезі – в неї є карта на якій відмічене озеро. Нам не щастить: карта загубилася. От халепа! Шукаємо далі. Вільха, осика, сосна з покрученим корінням... Дальші просвіт між деревами – ми біжим туди, можливо там озеро! Озера там немає, але є якась незрозуміла споруда. Треба зробити фото....
Ох і люди… – бурчить мама, – і тут залишили залишки своєї “цивілізації”…
Біля споруди лежить пуста пляшка з-під «Кока-коли»…
Йдемо дальші. Осики, осики, граби, вільхи… сосна з покрученим корінням, тьфу ти! Споруда… Йдемо в інший бік. Озера як і не було, так і не має, ми ходимо та ходимо, просвіт між деревами... Невже озеро? Де там!! Споруда і пляшка «Кока-коли». Отже, ми заблукали і бродимо по колу. Підбираємо пляшку – дід Лісовик, можливо, перестане гніватися і допоможе нам вибратися з цього зачарованого кола... Мама згадує народний «рецепт» від блудіння по лісі: потрібно сісти під деревом і розчісувати волосся. Ми глипаємо один на одного: гребінця, звісно, ні в кого немає…
Довгенько ми тинялися по колу: зачарували нас! Якимсь дивом вичарапкалися через зарослі крапиви до великої стежки, ба, навіть дороги. Ще вже щось. Дорога має кудись таки вести.
– Мамо! Ти дивися які чудові гриби!! – кричимо ми. Грибів тьма! Ух ти! Дивина якась! Мабуть тут вода близько знаходиться під поверхнею грунту от і ростуть гриби в цій місцині. А ніде в лісі жодного гриба не знайти – суша страшенна стоїть.
Рухаємося по доріжці, гриби ростуть над доріжкою. Бабки, бабки, бабки... Яка краса! Добираємося до цікавого місця: через дорогу лежить повалена осика, ще дві осики сплелися вгорі, утворивши ніби ворота чи портал. Павлик гукає нас і показує на чудасію:
– Ви лишень подивіться! Це ж грибово-ягідний портал!
Дивина! До поваленої осики ростуть гриби, після осики – суниці, суниці, суниці – аж в очах рябить. Наче хто під лінійку садив тут грибочки, а там ягідочки….
– Тут у Лісовика город, а тут садок….
Збираємо тепер ягоди, в нас є при собі стакани з-під вершків. Маємо вже й два пакети з бабочками. Озера не знайшли, але поживилися грибами та ягодами…
Нам сьогодні щастить на різну чудасію, кому кажи – не повірять. Все це добре, але ж ми таки ще не геть знаємо, як нам вибратися з цього кварталу. Якесь дійсно зачароване місце…
По один бік порталу збираємо гриби, по інший – ягоди, і розповідаємо різні історії про те, як хто і коли з наших друзів та знайомих блукав в лісі. Як виявилося, всі люди, які губляться в лісі, починають петляти по колу. Чому, цікаво?
Мама згадує випадок як колись маленькими дівчатками вона та її подруги заблукали неподалік від села. Намагаючись вибратися з лісу дівчатка, як виявилося, постійно блукали по колу, час від часу повертаючись до великого кола: його утворювали якісь дивні хвилясті гриби рудого кольору. На вулиці вечоріло, дівчата розгубилися і вже було почали хлюпати носами, як раптом з лісової хащі вийшов дідусь. Він заспокоїв невдах-грибників, пригостив ягодами і показав дорогу до села, яка, як виявилося, знаходилася на відстані декількох кроків від того кола з грибів. Про грибне коло дідусь сказав:
– Відьмине коло. Це вас лісова чаклунка заворожила, тому ви й заблудилися серед трьох сосон. Але нічого не бійтеся, біжіть додому, чари вже розвіялися…
Захекана маленька мама ще з порогу почала розповідати своїй мамі, нашій бабусі, як її та її подружок врятував від лісової відьми добрий дідусь Лісовик…Нам інколи здається, що мама до сих пір в це вірить…
Ілона висовує ще одну версію ходіння по колу: мовляв, одна нога, здається права, довша від лівої і тому правою ногою кожна людина робить більший крок, ніж лівою. Тобто, хочемо ми того чи не хочемо, а починаємо ходити по колу…
– Це не правда! – втрутився Паша, – вчені з Німеччини, Канади і Франції проводили науковий експеримент і довели, що люди які втратили орієнтацію в просторі дійсно починають ходити по колу, але це аж ніяк не пов’язано з довжиною ніг та шириною кроків. Вся справа в особливостях будови людського мозку. Під час дослідження добровольці з зав’язаними очима блукали по полю. Всі вони мали при собі GPS-передавачі і вчені з`ясували, що всі учасники досліду петляли то вправо, то вліво, тобто ніяка нога не була преорітетною…Ще виявилося, що в сонячний день людина може йти по прямій до безкінечності, а от в похмуру погоду людина починає петляти… А оскільки в лісі завжди сутінки, то немає нічого дивного в тому, що ми петляємо… Це наш мозок посилає нам сигнали про напрямок руху з певною похибкою і тому ми ходимо по колу... Науково доведено!!!
– Дуже цікаво, – каже мама, – а що ж радять робити вчені, як нам перестати петляти?
Паша розгублено мовчить, мабуть вчені нічого не радять …
– Добре, обійдемося без вчених…
Досліджуєм дорогу на якій знаходиться грибово-ягідний портал. Виявилося, що це поперечна квартальна дорога. Ура! По ній ми повертаємося на центральну квартальну дорогу. Ми знайшлися.
Ризикуємо ще раз зайти в 40 квартал. Не встигли зайти, як і заблукали. Це вже казна-що.. Блудимо, блудимо, блудимо. Знову по колу. Тикаємося то вправо, то вліво… З горем пополам викарапкуємося на квартальну дорогу, в половині метра від того місця де зайшли. Містика якась просто!
– Досить на сьогодні. Щось нам не щастить, мабуть не наший день... Але потрібно бути вдячними за те, що маємо,– мама киває на пакунки з грибами та ягодами, – подякуємо лісові за його дари, перекусимо і рушимо додому. Вже сутеніє, нас тут і вовки з`їдять...
Їсти сідаємо над дорогою – не заходимо вже в ліс, а то до ранку не виберемося…
– Завтра в лісництво сходжу. Розпитаю в лісників де те капосне озеро знаходиться. Може ще щось цікаве дізнаюся… – каже нам мама, – не сумуйте, ми його обов’язково знайдемо…
40 квартал(тут ми заблукали…)30.06.15р.
Нарешті повернулася мама. Ми її ледве дочекалися. В свою обідню перерву вона їздила в гості до лісників – на збір інформації. Привезла вона дещо про Сухоліський ботанічний заказник(про нього ми також збираємо матеріал), також інформацію про місце розміщення Блакитного озера, яке всі лісники називають Чорним (кажуть, що із-за кольору води, а Блакитне тоді чому? Із-за кольору неба над водою чи що?...), воно, як виявилося, знаходиться в 54 кварталі, а також купу містичних оповідок про 40 квартал.
– Оце ви заїхали!– сплеснув руками один з працівників лісового господарства, коли мама йому розповіла про наші вчорашні мандри, – там же всі завжди губляться... Я десятки років в лісі працюю, кожен квартал знаю, як свої п`ять пальців, а тільки піду на обхід в 40 квартал – так і заблукаю! Це в кого завгодно спитайте, всі знають, що 40 квартал – це аномальна зона...
Мамина подруга, Вікторія Петрівна, яка також працює в лісництві, підтвердила цю містичну інформацію:
– Багато від кого чула, та й сама там декілька разів блукала …– сказала вона мамі.
Оце маєте! Виявляється в нашому Сухоліському лісі є свій Бермудський трикутник, вірніше Бермудський квадрат, тобто Сухоліський квадрат…
Ще мама дізналася про одну цікаву річ, а саме про дуб з-під коріння якого б`є джерело. Знаходиться він в 41 кварталі. Потрібно обов`язково його знайти…Ще десь є лісова криничка... Ох, скільки всього є!!!!
Ще одна незрозуміла подія: мамина колега сьогодні ж поїхала в 40 квартал по гриби. Мама їй детально пояснила що і як. Розповіла про грибово-ягідний портал на поперечній квартальній дорозі… Мамина колега, тьотя Оля, не знайшла ні порталу, ні жодного гриба, хоча вчора їх там було як всіяно… Скажите, не дивина?
4.07.15р.
Вирішили зайти з іншого боку, а саме: знайти спочатку Ковалеве озеро. Воно, як ми зрозуміли, знаходиться на протилежній стороні лісу, майже на його околиці, неподалік від дачного поселення на березі річки Рось.
Зібралися ми їхати пізно, все щось перешкоджало. Тільки заїхали в ліс, як на велосипеді Ілони спустило колесо. Накачали колесо, спав цепок. З лихом пополам проїхали через ліс, добралися до його околиці... Якщо коротко, то озера ми не знайшли.
– Давайте нашу роботу назвемо «Прокляття лісових озер», – запропонувала сердито Ілона, – а що: і поетично, і по суті…
– Давайте не будемо кидатися в паніку, – сказав тато, – не вийшло з озером – гайда дивитися на млин графині Браніцької. Він тут неподалік.
Млин – це цікаво. Природа – красива. Місця – історичні. Згадуємо, що ми про ці місця знаємо. Всі чули про скарби, які ніби-то десь тут заховані. Адже, якщо вірити чуткам, то скарби на річці Рось є на кожному кроці. Декілька років тому в нас по районі ходив поголос: мовляв, чи то німці, чи американці запропонували безкоштовно розчистити русло річки Рось з умовою, що все, що вони знайдуть буде їхнім. Ми так зрозуміли, що на їхню пропозицію не пристали, поскільки ні ті, ні інші ніби-то в наших краях не з’являлися...
Про млин чули, що його збудували ще в 19 столітті. А в 1909 році його суттєво перебудовували. Нині млин стоїть напівзруйнованим, хоча деякі місцеві мешканці села Пугачівка кажуть, що ще в 80-ті роки минулого століття млин працював.
На другому поверсі млина графині Браніцької ще збереглися металеві ковані прикраси, а кам`яна кладка, подейкують, дуже міцна. Мовляв, її клали за допомогою того таємничого розчину, який так часто фігурує в казках і легендах – на основі курячих яєць…
Що ми дізналися від всезнаючої Вікіпедії:
Путівник “Дванадцять маршрутів Київщиною” - К.: Грані-Т, 2008. Автори: Роман Маленков та Олег Година.
"Від Острова шлях пролягає до села Пугачівка. Тут, на кам’янистому березі Росі, поряд з курганом, височить романтична напівзруйнована будівля мурованого водяного млина. Звели цей великий трьохповерховий млин у 1909 році, а занепад його спіткав у 90-і роки."
Ніяк не використовується і потихеньку руйнується, хоча це чи не єдиний млин, в якому механізми не лише вціліли, а ще й на своєму місці стоять. Біля нього досі лежать камені, які використовували для будівництва зі слідами давнього способу розбивання таких валунів - висвердлювання дірки, куди забивали палицю і поливали її водою. Палиця розбухала і розривала граніт...”
А ще ми в Інтернеті знайшли одну цікаві річ, а саме ми дізналися про науку, яка називається “млинологія”. Перший раз таке почули... Як ви здогадалися, існує наука, яка вивчає млини та млинарство. І не просто млини, а млини по класифікаціях: вітряки, водяні і т. д. Цікаво!
Дещо ми скопіювали з електронної версії журналу «Млинарство», тому що воно має відношення до «нашого» млина. Ось ця інформація:
“ПОЖЕЖІ НА БОРОШНОМЕЛЬНИХ МЛИНАХ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ У ХІХ ст.: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ Жам О.М. (Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав») У статті аналізуються причини і соціально-економічні наслідки пожеж на борошномельних млинах Правобережної України у ХІХ столітті. Розглядаються питання організації заходів із протипожежної безпеки на млинах.
8 вересня 1888р в с. Пугачівка Васильківського повіту від підпалу, здійсненого невідомою особою, згорів водяний млин графині Марії Браницької разом із зерновим хлібом міщанина Іося Лева, що був завезений на помол. Пожежею нанесено збитків на загальну суму 20 000 крб...”
На цьому тему млинів будемо завершувати: все-таки ми досліджуємо лісові озера, а не млини…
Ось такі цікаві рослини ми знайшли неподалік млина. Їх багато росте на луках понад річкою. Ми їх назвали «бомчики». Як же вони називаються насправді? Треба шукати. Як багато всього ми ще не знаємо….
11.07.15р.
Зіпсувалася погода: небо затягнуте чорними хмарами, віє холодний пронизливий вітер. Ще й Ілона прихворіла… А в нас на сьогодні запланована поїздка в 41 квартал – шукати дуб з-під коріння якого б`є джерело. Поїдемо вдвох з мамою. Що нам, дослідникам, ті хмари і тей вітер??!!Їхати проти вітру дуже важко. Нарешті доїхали до кінця села, звернули в ліс. В лісі пасмурно, навіть трохи моторошно…
По центральній квартальній дорозі проїхали до 33 кварталу і вирішили звернути на поперечну, щоб перебратися ближче до 41 кварталу. Дорога паршивенька: заросла високою травою, а по обидва боки непролазні нетрі. Де це в нашому цивілізованому Сухоліському лісі взялася така гущавина??!!
По ліву сторону знайшли декілька величезних мурашників: невтомні комахи трудяться, незважаючи на погоду. Наша бабуся каже про мурах і бджіл так:
– Якби всі так працювали як вони – давним-давно б настав комунізм…
Їдемо далі. В кущах постійно чути якісь незрозумілі звуки: тріщать гілки, щось ворушиться і товчеться.
– Чому тут така подовбана земля? Неначе хтось її штрикав… – розгублено каже мама, дивлячись на стежину, – і що воно там товчеться і рохкає... Рохкає!!??? Паша! Стоп! Назад!
Попереду видніються похмурі зарості в яких щось рухається…
Я, тобто Паша, перевожу погляд на «подовбану» стежину. І що я бачу: свіжесенькі сліди диких кабанів. Їх дуже багато. Так багато, що мені якось стає не по собі…
– Паша, без паніки. Повартаємо і їдемо назад…
Мама дістає фотоапарат і хутенько фотографує сліди кабанів. Що тут скажеш: справжній дослідник! Вся в мене!
Ми потихеньку рушили, їдемо і оглядаємося: женуться за нами свині чи ні?
Хух!!!Доїхали до центральної квартальної дороги. Тепер на надзвуковій швидкості мчимо в бік села, до людей, до цивілізації…
Дуба не знайшли, зате адреналіну отримали – ого-го!
Між 25 і 33 кварталом ми знайшли кубло диких кабанів! Мандрівники! Будьте обачними!
17.07.15р.
Ми вже дорослі. Нам 12 років.
Сьогодні, як ви здогадалися, наш день народження. Святкувати будемо завтра, тому що завтра субота – вихідний день. Нас прийдуть привітати наші однокласники, а ще до нас в гості приїде наш товариш – Максим. Він живе в іншому селі. Раніше ми були з ним однокласниками: потім якось так сталося, що ми розїхалися ті туди, а ті сюди... Але дружба наша нікуди не поділася. Отже, тепер ми маємо нового члена команди дослідників. Відсвяткуємо день народження і вирушимо на пошуки зачарованих озер. Тримайтеся, озера! Тепер з нами є Максим!
19.07.15р.
Збираємося в експедицію. З нами йде й Максим. Нарешті нас побільшало! На нараді вирішено рухатися на пошуки Ковалевого озера: там неподалік річка, можна покупатися, адже температуру наш термометр показує катастрофічну: +39 градусів по Цельсію в тіні.
Їдемо. Проїзжаємо через сосновий бір над старим піщаним кар’єром. Пахне живицею, при такій температурі живиця, мабуть, плавиться... Ілона морщить ніс: вона не любить запаху живиці.
– Перший раз бачу таку людину, якій не подобається запах живиці, – каже тато, дихаючи на повні груди. Запах стоїть чудовий, а Ілона все морщиться...
Виїзджаємо в дубину: в нас мішаний ліс, то сосни, то дуби, ближче до річки і в низинах – вільха, осика, берізки. Є ялинки, ліщина, граби, червоний дуб, бересклет, трапляються зарості глоду та тернослива. То там, то там ростуть дикі яблуні та груші, інколи трапляються кущі вовчих ягід, чорноплідної горобини. Є зарості ожини та лісової малини. На галявинах ростуть суниці та конвалія…
Виїхали з лісу. Повітря наче розпечене, таке густе-густе і не рухається. Між лісом і річкою – луки. Є навіть поля, на них росте соя. Наліво знаходиться Городище. Направо – дачне поселення. Ковалеве озеро знаходиться десь неподалік дачного містечка. Їдемо в напрямку дач. Починаємо тикатися по узліссю. А озеро неначе крізь землю провалилося. Спека стоїть така, що ми аж потом вмиваємося… Отже, ми, хекаючи і крекчучи, тягнемо через зарості своїх залізних коней і вперто шукаємо озеро. Озера як не було, так і не має. Близько до лісу підступають дачі. Мама йде до найближчого будинку: на порозі сидять господар з господинею.
– Що ви шукаєте? – питає дядько в мами.
– Ковалеве озеро, ми природодослідники, пишемо про нього роботу.
– То ви вчені!!?? – посміхаються дачники.
– Ну…майже… – ми люди скромні.
Дядько з тіткою починають нам детально розповідати, як нам до нього добратися. Щоб не вони – блукали б аж до вечора. Дядько нам показує майже непримітну стежину, вона схована серед дерев і якщо не знаєш, що вона там є – не знайдеш ніколи в світі. От саме ця стежина і веде до Ковалевого озера. Ми дуже дякуємо господарям і пірнаємо в ліс.
Здогадатися про неї майже неможливо, наскільки добре вона замаскована деревами та кущами: з самого краю ростуть фруктові дерева: алича, сливи, горіхи. Можливо їх посадили дачники, а можливо вони виросли самі, в нашому Сухоліському лісі часто трапляються фруктові дерева. По одній із можливих версій – ці дерева садили жителі Старих Сухоліс. Колись наше село було розміщене в цьому районі. Згодом його перенесли на нове місце – по той бік лісу. Там воно знаходиться й по сьогоднішній день. Історію про Старі Сухоліси ми розповідали в одній із своїх робіт, а саме в роботі про стародавнє Городище... Їдучи стежкою, ми таки добралися до озера.
Ну нарешті!
Озеро майже повністю заросло лататтям, ряскою та осокою. Навколо озера – верби та іви. Над водою літають бабки, по воді бігають водомірки. Декілька разів пролетів чорногуз – мабуть десь тут він має гніздо. Кажуть, що в цьому озері водяться червоні карасики: навпрочуд смачні, майже солодкі на смак.
Саме озеро утворилося на старому руслі річки Рось, дальші ще є озерця по типу Ковалевого(також на старому руслі), але значно менші. Це нам сказав дідусь-дачник. Дачі близько примостилися біля озера, тут доволі таки густонаселено, не те що біля Блакитного озера…
Дідусь виявився балакучим: розповів нам ще й легенду, чому саме озеро назвали Ковалевим.
Легенда про Ковалеве озеро.
Це було давно. Ще під час панщини. Сухоліси в той час були розміщені на старому місці – а саме там, де зараз є дачне містечко. Ковалеве озеро в ті часи було велике й глибоке.Тріпотіли над озером в місячнім світлі срібним листом верби... А під вербами стоять двоє – парубок та дівчина. Парубок – це місцевий коваль, а дівчина – це донька багатих господарів. Але молодятам на те байдуже: вони вже давно і щиро кохають один одного. Під таємничим місяцем поклялися вони в вірності один одному і сріблясті зорі були свідками їхнього кохання. Але батьки дівчини про те не захотіли й слухати: просватали свою доньку за панського сина. В день свого весілля дівчина втопилася в озері, на березі якого вона зустрічалася зі своїм коханим ковалем. Дівчина перетворилася на русалку, місячними ночами виходила вона на беріг, розчісувалала свої довгі коси, співала пісень і чекала на свого коханого. Кожної місячної ночі біг хлопець до озера до своєї коханої. А в темні беззоряні ночі дівка перекидалася в білосніжну кішку і бродила селом, жалібно нявкаючи, немов оплакуючи своє загублене життя. Парубок не витримав: однієї весняної ночі, рівно через рік по смерті своєї коханої, втопився і молодий коваль, пішов в бездонні води лісового озера, щоб назавжди залишитися зі своєю суженою. З тих пір озеро стали називати Ковалевим, а білосніжну кішку частенько бачили люди в поселенні: вона з`являлася невідомо звідки і, дивлячись на зоряне небо, починала жалібно квилить: немов розповідала людям про трагічне кохання молодого коваля та дівчини-красуні….З часом озеро заросло осокою та лататтям, навіки заховавши в своїх водах давню легенду про вірне кохання…Берег Ковалевого озера весь заріс тар-зіллям(осокою). Наші дідусі та бабусі вважали цю рослину містичною: на Зелені Свята долівки в хатах були встелені тар-зіллям, вважалося, що воно віднадить від хати біду і, до речі, захистить від русалок. Навколо Ковалевого озера зарості вільхи. З деяких сторін до озера взагалі неможливо підійти: дерева, кущі та осока наскільки густо розрослися, що береги озера перетворилися на непролазні нетрі.
Навколо озера казково гарно. Треба буде знайти художника, щоб намалював нам з нього картину…Та й не тільки біля озера гарно: вся природа Надросся заслуговує на увагу всіх поетів та художників України… і не тільки України.
Від старого русла річки Рось залишився невеличкий, зарослий ряскою потічок. Біля нього з землі виглядає величезний валун: що це? Каміння природного походження (неподалік є кам’яний кар’єр, там проводять видобуток каменю)чи залишок чогось старовинного й історичного?...
Таких каменів дуже багато на побережжі річки Рось : «…по берегах річки Рось є вихід на поверхню гірських порід: гранітів, гнейсів...» – пише Вікіпедія. Можливо це і є граніт, а можливо залишки чогось цікавішого…
До Ковалевого озера впритул підступило дачне поселення: добре це чи погано? На березі чисто: чи то поселенці добропорядні люди, чи то занадто непрохідні нетрі розрослися…
Ми почуваємо себе справжніми Колумбами: ми знайшли озеро! Нарешті! З тріумфом їдемо до річки: ми заслужили на відпочинок!
До речі: ви помітили, що в наших дослідженнях частенько фігурує щось містичне?
Так от: за нами, нявкаючи, біжить білосніжна кішка…
Приїхали до річки, звісно відразу ж побігли купатися: спека просто жахлива!
Плаваючи, вивчали водяні рослини та тварини. Пожалилися якимись водоростями, спостерігали за прудкими водомірками, милувалися лілеями та дивувалися легкокрилим бабкам. Як все-таки в нас гарно!
Річка обміліла. В нашому регіоні цього року літо спекотне: жарить так, що аж ну! З одного берега на інший можна перейти вбрід, але в декількох метрах від купальні річка покрита ряскою та цілими кублами якихось моторошних водяних рослин. А майже все дно встелене бридким мулом. Він, до речі, чомусь страшенно холодний, хоча повітря як кип’яток і вода немов парне молоко. Чому так? Мул, мабуть, погано проводить тепло…
Цікаві дослідження, купання в річці, яскраве сонечко і чудова дружня компанія – що може бути кращим!!!???
Сіли перекусити біля багаття: підживилися печенею на вугіллі картоплею, смаженим на шпичках салом та свіжими помідорами. Смакота! Почуваємо себе чи то знаменитими мандрівниками-науковцями, чи вождями племен чи супер-скаутами. Фотографуємося на пам'ять біля вогнища:
Завели тему про дослідників минулих часів: раніше всі вони, як їхали в експедиції, брали з собою художників, щоб ті замальовували все потрібне й цікаве: рослин, тварин, пам`ятки архітектури, природні обєкти. Адже фотоапаратів тоді не було. Сама-собою виникла ідея: і ми замалюємо! Ми, правда, не те щоб художники, але малювати любимо! Так… А малювати на чому будемо? Знаходимо вихід: в нас є серветки, а замість олівців на вогнищі закопчуємо дерев`яні палички. Так навіть цікавіше. І історичніше. Чи романтичніше. Чи старовинніше… Ну якось так... Отже, робимо замальовки побаченого. Фотоапарат фотоапапратом, а малюнки вугіллям на серветках – це в любому випадку цікаво. І не так, як у всіх.
Нам сьодні випав просто чудовий день! Підведемо підсумки: одне озеро ми таки знайшли. Знайдемо й інше! Як добре, що приїхав Максим – він просто незамінний товариш у мандрівках: розпалює вогнище, збирає дрова, вудить рибу, чудовий велосипедист – справжній скаут!
Легенда про озеро нам, хлопцям, сподобалась, але не дуже сильно. Дурниця якась! Той коваль що, не міг тому клятому паничеві пику натовкти і одружитися зі своєму нареченою??!!! Ми, наприклад, так би і зробили. Навіщо було б тоді топитися? А от Ілона нам каже, що легенда гарна, сумна, романтична і що ми ні-бельмеса не розуміємо в легендах. Сидить і щось мудрує: мабуть вже щось поетичне собі задумала. Ілона в нас, як ми вже й казали – поетеса.
Вечоріє. Ми гасимо вогнище, прибираємо після себе і починаємо збиратися до дому. На останок йдемо до річки: ще раз помилуватися пейзажем. Близько біля берега з`явився цілий табунець мальків, аж вода кипить!
В нашій річці водяться карасі, коропи, соми, щуки, червонопірки, верховодки. В корчах живуть раки. Мальки якої саме риби припливли до берега – ми не розібрали.
Йдучи до велосипедів, ми ще раз оглянулися на річку. На березі сиділа білосніжна кішка...
26.07.15р.
Сьогодні вирушаємо на пошуки Чорно-Блакитного озера. Нам має пощастити!
Тепер ми знаємо, що озеро знаходиться в 54 кварталі, отже, заблудитися не повинні. Після того, як знайдемо озеро, обов`язково поїдемо до річки купатися: спека стоїть така, що можна на ходу засмажитися. Цією дорогою до річки ми ще ні разу не їздили, заодно розвідаємо нову дорогу.
Їдемо в кінець Сухоліс, звертаємо в ліс між 16 і 17 кварталами. Коли проїзджаємо попід 25 і 33 кварталами, мама та Паша сторожко поглядають в бік заростів: тут вони натрапили на кубло диких свиней. Їдемо дальші. 40 квартал – аномальна зона Сухоліського лісу, хутенько його проскакуємо: ще чого доброго заблудимося прямо на дорозі!
Ось і 54 квартал.В ньому ростуть велетенські сосни, понад дорогою ростуть якісь цікаві кущі з китягами червоних ягід:
Але нам потрібно знайти берези: мама добре пам’ятає, що навколо озера ростуть берези. Йдемо лівіше: десь неподалік має бути озеро. Під ногами тріщать сухі-пресухі соснові гілки, пахне хвойним лісом, а торішня хвоя немов розсипається в порох. Спека страшенна: не дай Боже малесенької іскорки в такому місці як це ….
Паша перший помічає як щось біліє між бурими стовбурами сосон: берізки!!! Ми прискорюємо крок. Нарешті! Перед нами з`явилися стрункі берізки, які ростуть колом, значить по-середині має бути довгоочікуване озеро. Хутенко біжим і знаходимо озеро… а вірніше те, що від нього залишилося: видолина, яка заросла бур`янами, з невеличкими калюжками …
Земля потріскана. Із-за того, що стояла така спека, лісове озерце геть висохло... То тут, то там видніються сліди перебування диких кабанів: тварини знаходили, мабуть, тут прихисток від спеки, живилися та пили воду.
Вся земля навколо перекопана, немов лопатами: свинки шукали тобі харч. Ми взяли їм гостинця: в мами в рюкзаку лежить цілий калач для лісових хрюшок. Таке нам порадили зробити знайомі мисливці: кажуть, що свинки страшенні ласуни. До речі, на свиней не можна полювати. Є, правда, якийсь період часу, коли полювання дозволене. Але ми особисто проти полювання, краще вже годувати свиней чимсь смачним.
Але свиней ми не знаходимо, вони, мабуть, покинули ці місця після того як озеро пересохло.
На протилежній стороні лісу є мисливське господарство «Соболь». Там розводять свиней, косуль і ще якихось тварин.( Чому, цікаво, назвали «Соболь», якщо розводять свиней?). Але ми ще там не побували. Їхати доволі таки далеко.
Частину тварин випускають в ліс. Правда, ходили слухи про те, що цей процес вийшов з-під контролю: свині розплодилися занадто і стали небезпечними. Часто вони заходять в городи до людей і живляться городиною. А якось раз заповзли на нашу дачу, вона знаходиться напроти лісу, через дорогу. Їм ніхто не міг дати раду: свині сердито рохкали і кидалися в атаку до кожного, хто до них наближався. Наш дідусь мусів викликати єгерів, які й примудрилися загнати неслухняних свиней назад в ліс.
Вони завдали певної шкоди: перекопали весь двір, попідривали рослини, перелякали сусідів та поваляли загорожу…
Навколо озерця багато повалених корчів, що обросли мохами та лишайниками: створюється ефект місцини з казки, бракує лишень хатини на курячих ніжках.
Хатини не знайшли, зате знайшли столика з лавками. Мабуть це місце хтось ще облюбував для відпочинку, не тільки лісові хрюші...Чорно-блакитне озеро /54 квартал/, (на жаль, пересохло…)
Тепер будемо їхати до річки. Розвідаємо дорогу.
Соснина змінюється дубиною, потім вирубка, на якій підростають молоденькі ялиночки, потім знов дубина і знову соснина…З розгону впираємося в перпендикулярну дорогу тій, по якій ми їдемо…Оце так добрий день!!! Її немає на карті… Дивимося на карту і так, і сяк… Паша в нас дуже добре орієнтується в лісі, він пропонує їхати вправо, ми вирішуємо вчинити так як нам радить Павло: там десь ми повинні натрапити на будинок лісника. Так і є: перед нами з`являється поселення господаря тутешніх лісових урочищ. Через 5 хвилин виїжджаємо на луки: попереду видніється річка, а за нею село. Ми приїхали до Острова. Рухаємося до селища, потрібно розпитати дорогу до дачного поселення, воно знаходиться в бік села Пугачівка, це там, де млин Браніцьких. А біля дач –залишки Городища і Змієвий Вал.Через брід перебираємося на Острівську дамбу, там видніється багато людей, вони нам і пояснять куди їхати. Природа красива, просто казково. Щоб потрапити до дач, нам потрібно проїхати через село, перебратися через дерев`яний місток знову на цю ж сторону річки з якої ми приїхали, і вже тоді їхати до дач. Цею стороною, від греблі, прямої дороги, на жаль, не має.Так нам пояснили добрі люди: сімейна пара з немовлям.
Дерев`яний міст виявився вельми довгим: Рось в цих місцях широка.
Переправилися через міст і помандрували в напрямку дач. Наїздимося ми сьогодні на славу!!!
Проїхали через луки вздовж річки. Сонце, мабуть, вирішило нам допомогти: сховалося в хмарках і не пекло так безбожно. По всіх луках то тут, то там виглядають з землі величезні каменюки, ростуть острівками дерева і пасуться безкінечні череди корів. Дуже гарно, якось навіть здається що потрапив в інший час…
Ми вже майже доїхали до Городища. В цих місцях лук немає: ліс впритул підступає до річки. Виїхали з лісу, перед нами Городище та Змієвий вал…
І тут ми знайшли чудове місце для купання: з чистим пляжиком, місцем для вогнища в затишних заростях верб та ів. Неподалік росте алича, вся усипана стиглими ягодами. Де ж все-таки тут набралося така купа фруктових дерев?
Відпочили ми просто чудово: накупалися, насмажили сала на вогнищі, дивилися на цибатих лелек, які повагом літали над водою, полюючи жаб.
Неподалік нашої стоянки ми знайшли дивні споруди: з води виднілися купи камінців, складені один на один.
Що це таке?Якого походження ці споруди:сучасні чи історичні?Хто і з якою ціллю збудував їх майже посередині річки?
Відповіді на це питання ми поки що не знайшли…
Що стосується чистоти: сліди перебування людей звісно є, але сміття майже не трапляється.
То тут, то там видніються сліди від багать, зібрані дрова, місця під вудочки(на цій стороні, мабуть, таки більше рибаків, чим туристів).
В напрямку дач картина міняється в гірший бік: пляшки, пластик, целофанові пакети, пачки з-під цигарок….Мало приємного.
Пригнітило нас побачене в березовому гайку: це така чудова місцина над річкою, красива алея берізок. Там сміття ну просто дуже багато…
Декілька років підряд ми там зупинялися з ночівлею: наші батьки та їхні друзі часто їздять в туристичні походи, ми, звісно, з ними. Та й не тільки ми: в «берізках» постійно хтось є: то туристи, то дачники, то рибалки.
Настає вечір.Потрібно збиратися додому. День у нас був сьогодні не те слово, що насичений. Потрібно буде підрахувати скільки кілометрів ми за сьогодні намотали.
Зривається доволі різкий вітер, абігають хмарини. Сьогодні вдень так парило, що мама припускає: «Можливо буде гроза». Згадує, як колись під час страшенної грози, поверталася зі своєю подругою з річки через ліс. Блискавки били одна за одною і грім майже не замовкав: по верхівках дерев безперервно бігла вогняна річка, а ливень лив як з відра. Наша бабуся, до речі, страшенно боїться грози: тільки-но блисне, як бабуся несе на вулицю стару кочергу: по словах бабусі це перший талісман – захисник від грому та блискавиці. Якщо викинути на вулицю кочергу – жодна блискавиця в будинок не влучить!
Просимося ще раз дозволу скупатися. Вода тепла-претепла.
Час додому. Вітер все сильнішає і сильнішає.
Заїзджаємо в ліс. Фотографуємо квартал на якому заїхали до лісу(54 квартал): дома намалюємо на карті сьогоднішній маршрут.
Таки почався дощ.
Але ми встигли до його початку добратися до дому.
Стомилися.
Проголодалися.
Але дуже задоволені та щасливі: скільки всього цікавого ми сьогодні побачили! Та й не тільки сьогодні.
Дістаємо свою обшарпану карту і відмічаємо нашу сьогоднішню подорож. Якщо один квартал – це(приблизно)кілометр на кілометр, то сьогодні ми проїхали (також приблизно) … близько 30 кілометрів. А якщо взяти до уваги, що ми ще повертали то вправо, то вліво, то до озера добиралися, то в село завертали – то можливо і всі 40 кілометрів намотали на колеса наші залізні коні…
27.07.15 р.
Добігло кінця ще одне дослідження. В нашому арсеналі вже є три роботи-дослідження. Це вже не мало...
Щиро вдячні мамі та татові. Невідомо чому, але мало які батьки гасають зі своїми дітьми по болотах, лісах, степах і полях, пішки, на велосипедах, продираються через нетрі і носять з собою гостинці для диких кабанів... Це нам здається правильною поведінкою, але чомусь більшість дорослих кажуть образливу фразу: «Навіщо вам ці дурниці?». Мама в дискусії не встряє, тому що якщо встряє, то починає грубіянити: мовляв, самі ви “дурниці”… Каже так: «Сліпий – не побачить, глухий – не почує,…». Дальші не продовжує.
І ще: велике спасибі працівникам лісового господарства, особливо Вікторії Петрівні та Віктору Мирославовичу, маминим давнім друзям, які нам дуже допомогли порадами та наданою інформацією.
Також дуже дякуємо всім добрим людям, яких ми зустріли під час своїх експедицій: за допомогу в пошуках правильного напрямку руху, за цікаву легенду і за склянку холодної водиці…
Дещо ми не зробили: не знайшли лісової кринички та дуба з-під коріння якого б`є джерельце. Але нічого! Попереду нас ще чекає дослідження Сухоліського ботанічного заказника: можливо про дуб і про криничку ми напишемо саме в цій роботі. А можливо це буде написано окремою темою… Побачимо.
До нової зустрічі!
Паша та Ілона Котовщик
с.Сухоліси Білоцерківського р-ну Київської обл.
Боже,які розумнички!!!! А як цікаво читати! Молодці!
ОтветитьУдалитьЧоткий поц,блатний шо капєц
ОтветитьУдалить