Люди рвуться до якихось закордонних екскурсійних турів, не розуміючи, що дивовижне зовсім поруч. «Спершу треба дослідити свою землю, а тоді вже мріяти про закинуті храми у Франції», - подумала я, починаючи свою захоплюючу подорож.
Свій маршрут починаю з рідного села Думанці, що на Черкащині. Відоме воно, перш за все, своїм лісом. Він таємничий і приємний, спокійний і загрозливий одночасно. Та як тільки перші промінчики теплої пори року торкаються цієї краси – з’являються грибники. О, як вони іноді набридають, коли нараховуєш їх більше, ніж самих грибів! Та за популярність серед туристів доводиться платити тільки так. Свіже повітря, спокій, радість від єднання з природою і…небезпека у разі необізнаності чатують на своїх гостей. Адже навіть ті, хто змалечку знають цей ліс, наближаючись до «Матері лісу», починають ходити по колу, завжди повертаючись на один і той самий схил. Тож далеко в ліс не заходжу, милуюся ним недалеко від села. Раптом помічаю, як щось золоте врізається в очі і переливається на сонці всіма відтінками жовтого. Це церква! Як гарно! Старі сосни, мов витончені панянки, хиляться у бік святині, розсипаючи по дорозі своє колюче намисто. Здається, ніби вони хочуть заховати її від людського ока, аби вберегти від чогось страшного. Наважуюся підійти ближче. Так, це вона, та сама церква, про яку я чула так багато цікавих історій! Старовинна Миколаївська церква… Вона відома не лише, як унікальна архітектурна пам’ятка, але й своїми розкішними іконами 18 сторіччя. Привітна старенька жінка, що живе неподалік від церкви розповіла мені не дуже приємну, але цілком реальну історію.
Ікони в церкві були неймовірними і на «чорному ринку» за них давали великі гроші. Проте ніхто не наважувався обкрадати святе місце. Та якось нечистий на руку священик все ж наважився на злочин заради власної вигоди, а щоб якось це приховати - вирішив спалити церкву. І з тих пір гнів Божий впав на село - воно горіло. Дуже довго не було дощу у цих місцях. Він лив в усіх навколишніх селах, але не там, де задля наживи знехтували Богом. І так відбувалось до тих пір, поки громадою села терміново не було збудовано нову церкву.Історія вражає і я поступово починаю розуміти не лише архітектурну цінність святинь, але і їх вражаючу силу. А таких історій безліч же! Раптом пригадую, що, мабуть, найбільше туристів завжди їде до Свято-Онуфрієвсього чоловічого монастиря в селі Чубівці, що зовсім поруч з моїми рідними Думанцями, навіть пішки дійти можна. Наважуюсь відвідати храм і прогулятися витонченими, ніби французькими вуличками. З одного боку мене супроводжують охайні маленькі хатки, а з іншого – «чубівські гори». Захоплено іду на солодкий запах троянд і нарешті! Золоті куполи, що переливаються на сонці і неймовірні клумби! Трохи далі бачу вулики і чую, як літають бджоли. Перед тим, як увійти, стою кілька хвилин біля дверей і намагаюся заспокоїтися з дороги та в повній душевній рівновазі заходжу всередину. Зустрічаю отця Сафронія, який погоджується зі мною поговорити, бо як виявилося, монахам тут розмовляти з гостями заборонено. Він і розповів мені, що в обителі свято зберігають місцевочтимі ікони Успіня Богоматері й преподобного Онуфрія Великого, які дивом збереглися до наших днів.
Дивно усвідомлювати, що кілька десятків років це місце стояло цілковитою пусткою. Ті часи добре пам’ятає мій тато, бо він часто, бувши ще хлопчиком, «обстежував» руїну разом зі своїми товаришами.
Тут, на території монастиря, є підземна церква Святителя Миколая та печери, давнє кладовище та ще багато цікавих місцин. Печери були ретельно вичищені від намитого і наносного ґрунту та досліджені черкаськими археологами, проте сьогодні їх тимчасово закрили. Також, до монастиря частково повернулися земельні угіддя, на яких ведеться господарство. Жителі святої обителі не лише обробляють чималий город, а й традиційно доглядають пасіку. Також, тут можна побачити оновлений монастирський сад, де висадили багато молодих саджанців та квітів.
Парафія у монастирської церкви невелика. Більшість учасників богослужінь – люди приїжджі, здебільшого з Черкас, яких приваблює благодатне місце та намоленість святині. Після служби на свята відвідувачам храму пропонують монастирську трапезу, яка готується, як правило, на 60 осіб.
Також, отець Сафроній розповів, що у 1824 році в монастирі бував малий Тарас Шевченко.
Подякувавши за таку захоплюючу екскурсію, виходжу з храму і йду тією ж вулицею, яка привела мене сюди, до святого місця. Важко навіть уявити, яким було моє щастя, коли я зрозуміла, що змогла не лише доторкнутися до архітектурних здобутків вірян, що змінюють свідомість, але й на власні вуха почути про неймовірне поєднання віри українців з віруваннями у духів лісу і надзвичайні явища. Я нарешті усвідомила, що місце, у якому я живу – справжній райський куточок для істориків та археологів. Тож вирішую продовжити свої подорожі рідними місцями трохи згодом.
Надія Нестеренко
с. Думанці,
Черкаська обл.
Комментариев нет:
Отправить комментарий