Лілія Петрусь. Стародавня вулиця Кирилівська

Історія міста Києва давня та цікава, і складається вона з безлічі подій, важливих дат, історій людей, що тут проживали та творили це місто, з історії будівель, вулиць та площ.

З кожним роком наше місто змінює свій вигляд: виникають нові райони, будуються вулиці, закриваються старі фабрики та заводи, а на їх місці відкриваються нові установи. Старе швидко забувається, особливо, якщо пам’ять про нього ніде не збережена.

Щодня безліч киян крокують вулицями Києва за різними маршрутами: на роботу, додому, в магазин. За цим маршрутом їх нерідко оточують пам’ятки історії та культури, цікаві об’єкти з власною історією. Але  не всі люди звертають на це увагу, і не тому, що не мають бажання, а просто тому,  що мають замало інформації. Деякі з цих об’єктів, а найчастіше пам’ятки архітектури, так і зникають безслідно, адже не всі з них мають помітні таблички, що інформують про їх статус.

Фонтан Самсона на Подолі

Народилася я  і живу у Києві. Ще з молодшої школи мене цікавила історія мого рідного міста. Досліджувати, здавалося б вже від А до Я пройдену місцевість, не цікаво. Тим не менше, історія Подолу від цієї думки не стала нуднішою, адже все, що тут знаходиться у будь-якому віці захоплює кожного, хто хоч раз побував, наприклад, біля відомого фонтану Самсона або музея-аптеки. 

Тоді я не зупинилася: почала вивчати історію нашої дивовижної та загадкової столиці, на цей раз більш детально.

Мій погляд потратив на вулицю Кирилівську, яка, до речі, розташована неподалік від мого дому в Подільському районі Києва. 

Декілька місяців назад я здійснила прогулянку-дослідження цією вулицею і дізналася багато нового та цікавого. Тож запрошую вас пройти зі мною маршрутом від Подолу - вулиці Ярославської через Плоське та Куренівку до Пріорки вздовж стародавнього Вишгородського шляху. Я покажу вам найцікавіші, на мою думку, обєкти: 

№1. Пивзавод Ріхерта названий на честь власника садиби – Михайла Ріхерта. Купець 2-ї гільдії отримав керівництво місцевістю з 1879 р. Кінець ХІХ ст. – пивзавод відбудовано, проте вже у 1916 р.  підприємство занепадає, новий власник – Київське торгово-промислове товариство. У 1920-х рр. тут розмістився солодовий завод Харчотресту, 1935 р. перепрофільований на патоковий. З 1961 р. комплекс споруд використовується Київським експериментальним заводом солодових екстрактів. Але, на жаль, ще у 2006 р. це підприємство припинило свою роботу, а великі та просторі споруди нині пустують в пошуках нового господаря.

Якщо пройти трохи далі, можна помітити поворот, який веде до однієї з найстаріших київських святинь. №2. Миколо-Йорданський храм бере свій початок приблизно з Х ст. За цей час тут діяла і дерев'яна, і кам’яна церква. Певний час розміщувалася також школа, а у повоєнний час в ньому працювала фабрика офсетного друку, згодом – це адміністративна будівля Київської нотної фабрики, що й працює до нині і пропонує послуги в сфері друку та поліграфії.

На разі церкву відновлюють, проте будівлю перенесли в тупик Мильного провулку.

Ще однин цікавий об’єкт №3 Подільське трамвайне депо, розміщене за адресою вул. Кирилівська, 132. 

Трамвайне депо було відкрито у 1891 р. для потреб кінного трамвая та спочатку називалося «Троїцьке депо». Депо було електрифіковано у 1890-х рр., та на початку XX ст. обслуговувало маршрути північної частини міста.

Робітники депо підтримали Куренівське повстання 1919 р. проти більшовиків і 10 квітня того ж року надали істотну допомогу повсталим (доправляли їх трамваями на Поділ і в центр міста, постачали набої тощо).

У 1920-ті рр. змінило назву на «Трамвайне депо імені Красіна».

Не можна не згадати про Куренівську трагедію, внаслідок якої загинуло близько 1,5 тисячі киян (за офіційними даними – 145 осіб). Вона відбулася у 1961 р., причини цьої події у радянський час замовчувалися або фальсифікувалися. Але сьогодні можна сказати, що трагедія відбулася через безвідповідальність та некомпетентність проектантів і будівельників, внаслідок чого Петрівські цегляні заводи № 1 і № 2 (задля зменшення витрат на транспортування) 11 років розбавляли лесові  ґрунти водою і через трубопровід перекачували їх у відроги Бабиного Яру, не контролюючи ситуацію. Всього було перекачано близько 3,5 млн. т розбавленої водою маси, яка прорвала тимчасову захисну дамбу, збудовану з порушеннями елементарних правил безпеки.

Ще в суботу, 11 березня, жителі Куренівки спостерігали інтенсивні струмочки бруду, які плавно переходили у швидкі потоки. Вони зверталися до державних органів, а у відповідь чули лише: «Все добре, не хвилюйтеся!». Найбільш передбачливі жителі зачинили свої будинки і поїхали до своїх родичів та знайомих. Як наслідок, це врятувало їм життя.

 Наслідки Куренівської катастрофи

Пам’ятник електротранспортникам,
загиблим під час Куренівської трагедії

13 березня 1961 року прорвало дамбу, що знаходилася неподалік від Бабиного Яру. Потік з бруду та глини, висотою близько 10 метрів, спрямувався на Куренівку, в район трамвайного депо, зносячи все на своєму шляху: будинки, забудови, але найголовніше – людські життя. Очевидці, яким вдалося вижити,  розповідають, що врятуватися було важко: люди гинули у машинах, трамваях, не встигнувши навіть збагнути що сталося. Найбільше жертв було в трамвайному депо, загиблих трамвайників і пасажирів відкопували кілька тижнів. О. А. Бікус працювала в цьому депо. Ось що вона згадує про страшну трагедію: « Жила я на втором этаже общежития, которое находились на территории депо им. Красина. В половине восьмого утра я повела дочку в ясли на улицу Викентия Хвойки. Канава, по которой текла вода из Бабьего яра, била переполнена водой. Ко мне подошел муж Иван (он работал слесарем в депо) и сказал, чтобы я не вела дочку в ясли и шла домой. Только поднялась к себе на второй этаж, вижу – вода уже заливает двор, парадное и первый этаж. Жильцы первого этажа стали подниматься на второй, не успевая даже взять вещи. Началась паника.

В окно я увидела, что мой муж сидит на крыше одноэтажного здания медпункта. Он кричал мне, желая убедиться, дома ли мы с дочкой. Частные дома, которые располагались вдаль канавы, снесенные лавиной, плыли в сторону нашего дома. Взорвалась и загорелась газовая подстанция. Затем по нашему дому сильно ударило, треснул потолок, все вещи разметало по комнате. Стало тихо. По разломанным деревянным сараям люди, спасаясь от верной смерти, добирались до нашего дома и обувной фабрики. Из грязи торчали руки людей. Появился вертолет и скинул нам лестницу, но мы не знали, что с ней делать. Многие по всплывшим сараям и поваленным деревьям добирались до обувной фабрики. Таким образом спасся мой муж, а здание медпункта было полностью снесено. Каким-то чудом наш дом уцелел, и мы с дочкой, которой 18 марта 1961 года исполнялось три года, остались живы ». Про страшну трагедію також нагадує пам’ятник загиблим електротранспортникам.

  Звичайно це ще далеко не все, чим цікава вулиця. На ній ви також можете побачити Куренівський парк, що виник на місці зруйнованої залізнично-товарної станції, гімназію, засновану батьком Михайла Грушевського, відомий в місте "Пташиний ринок", де продають домашніх тварин, рибок, курей та навіть кіз. Більшу частину вулиці займають будівлі підприємств. більшість з яких заснована сто років тому, можна знайти тут і столітні будинки, хоча їх лишилося дуже мало. 

Лілія Петрусь,

Київ